Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Хлопці загигикали позаду неї.

– Аню, – втрутився Денис, – вони ж і слів не знають і навряд чи їм вдасться зіграти такі серйозні ролі.

– І справді, – сказала Аня, – їх гратимемо ми. А ви триматимете декорації, там небагато: лише місяць та зірка. Ви ж не проти?

Ліна та хлопці переглянулися між собою, ця пропозиція виявилася для них дуже неочікуваною.

– Та ми взагалі-то не планували, – почав Олег, – ми лише хотіли привітатися…

– Розумієте, – перебив його Денис, – у виставі мали грати ще Саша і Діма, але вони в останню хвилину відмовилися і ми не встигаємо знайти їм заміну.

– Що ж робити, треба допомогти, – сказав Лоло.

Ліна і Олег переглянулися і здвинули плечима, але їм не залишалося нічого іншого, як погодитися.

– Чудово! – зраділа Аня. – Пішли у фургон, нам усім треба перевдягнутися.

За пів години Ліна, Лоло, Олег, Аня та Денис стояли на вулиці перевдягнуті у костюми. В гуртку також були старшокласники і декілька дорослих акторів. Їхня вистава була просто провальною: гра Ані та Дениса виглядала смішно, хоча вони й дуже старалися. Ліну поставили до гурту співати колядки, та в більшості пісень вона не знала слів, тож просто мугикала під загальний ритм. Олег тримав місяць, а Лоло різдвяну зірку, вони теж підспівували колядки. Та натовп вистава дуже розважала, перехожі з цікавістю спостерігали за дійством. Та от до гри долучилися дорослі актори і вистава стала живішаю, а колядки залунали голосніше.

Аж раптом, в натовпі почувся якийсь незрозумілий крик. Усі звернули погляди туди, навіть актори перестали співати.

– Пі-пі-пі, – почувся писк з натовпу.

Ліна переглянулася з Олегом, який стояв до неї найближче, і вони обоє побігли туди, Лоло за ними. Оточена цікавими зіваками, по землі повзала Мар’яна і щось винюхувала та час від часу попискувала.

– Вона показувала ховраха у Рути на вечірці, – сказав Лоло і Ліна та Олег зрозуміли що це означає.

Більшість перехожих продовжували вдавати, що займаються своїми справами, хоча насправді з цікавістю поглядали на те, що відбувалося. Дехто сердито поглядав на Мар’яну і навіть робив їй зауваження. Проте абсолютно всі вважали що вона просто бешкетує і ніхто не помічав що відбувається щось дивне. Мар’яна раптом припинила повзати і піднялася на дві ноги, її руки були біля рота і вона з усіх сил гризла свої нігті. Аж тут Ліна помітила, що на її обличчі почала з’явилася руда шерсть, а вуха зменшуватися.

“О, ні! – подумала Ліна. – Що ж буде як вона перетвориться на очах у всієї цієї юрби.”

Та увагу натовпу відволік раптовий крик з іншого кінця площі.

– Кур! Кур! – почувся хлопчачий голос.

Ліна обернулася, щоб побачити що там відбувається. Дві жінки, що стояли прямо посеред дороги і витріщалися на Мар’яну, затулили їй весь вид на площу. Та раптом хтось сильно штовхнув їх і вони мало не впали. Це був Діма. Він біг прямо на них і розмахував руками, ніби хотів полетіти, при цьому щось постійно вигукував. Ліна ледве встигла відскочити вбік щоб він не збив і її. Біля Мар’яни він заспокоївся і навіть перестав махати руками і склав їх вздовж тіла, і поки дівчинка і далі щось шукала на землі, він повільно походжав навколо неї.

– Це що, продовження вистави? – вигукнув хтось із натовпу.

– Це що, продовження вистави? – повторив за ним Діма.

– Гей, хлопче, – почулося знову з натовпу.

– Гей, хлопче, гей, – тут же почав повторювати Діма.

– Та він просто знущається, – крикнув хтось дуже обурено.

– Він знущається, він знущається, – закричав Діма і замахав руками, ніби крилами.

Раптом вони обоє заспокоїлися – Діма перестав махати руками, а Мар’яна повзати по землі – і прислухалися. Навкруги всі теж затихли. Аж тут хлопець та дівчина вскочили на ноги і помчали геть з площі. Люди ледве встигали розступатися, щоб ті раптом не збили їх з ніг.

– Куди це вони? – здивувалася Ліна.

– Не знаю, – теж здивовано знизав плечима Лоло.

– Я побіжу за ними – я найшвидший з нас трьох, – крикнув Олег на ходу і помчався в ту ж сторону що Діма та Мар’яна.

Ліна та Лоло залишилися на площі.

– Тобі не здається що всі якось дивно поводяться? – запитав Лоло.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла Ліна.

– Так ніби нічого не сталося.

Ліна роззирнулася навкруги і помітила що і справді всі навкруги повернулися до своїх розваг, ніхто не дивився вслід Мар’яні та Дімі, ніхто не говорив про них. І люди на площі зовсім не здавалися байдужими, швидше вони все забули.

– Пішли за Олегом, – сказала Ліна, – раптом йому потрібна буде наша допомога.

Вони залишили площу і попрямували тією ж вулицею, що і Діма з Мар’яною, а потім і Олег. Та не встигли вони далеко відійти, як у Ліни задзвонив телефон. Це була тітка Реґіна.

– У вас там все добре? – запитала вона.

– Не зовсім, – відповіла Ліна, – щойно хтось знову зачаклував двох дітей прямо на площі.

– Невже? І де вони зараз?

– Кудись побігли, Олег пішов за ними. Але найдивніше, що на площі усі люди поводяться так ніби нічого не сталося. Їх що, теж зачаклували?

– Так, це закляття забуття. Знайдіть Олега і негайно повертайтеся додому. Дітей не просто зачаровують, їх викрадають.

– Що? Звідки ти знаєш?

– Я телефонувала в лікарню – Костя зник. І там теж ніхто не пам’ятає про нього.

– Нам треба знайти Олега. Бувай, я пізніше зателефоную.

І Ліна кинула слухавку.

– Що трапилося? – запитав Лоло.

– Ходімо швидше, по дорозі розповім. Олег може бути в небезпеці.

Проте шукати довго Олега не довелося – він уже сам йшов їм на зустріч.

– Я їх не наздогнав, – сказав він, відхекуючись, – вони стали якісь занадто швидкі і побігли в сторону Половецького Замку.

– Костя зник з лікарні, – сказала Ліна.

– Як? – скрикнули разом Лоло і Олег.

– І ніхто там не пам’ятає його. Тітка сказала, що це закляття забуття. Тому і на площі ніхто не помітив що сталося з Мар’яною і Дімою.