Читати книгу - "Есміна. Таємниця крижаної королеви, Юлія Богута"

Духмяний запах свіжоприготовленого м'яса розлітався по всьому кабінету. На столі лежало дві миски  із шаурмою, на які я навіть дивитись не хотіла, не те що їсти. Але знервований погляд міс Салі, яку Лоріан залишив зі мною замість охоронця та наглядача, змушував засунути своє бажання якомога далі і їсти. Бо поки їла я, вона переставала плакати й милувалася моїми повними щоками.  Зрештою, в якийсь момент моїх тортур, вона і сама   почала поїдати свою порцію й ситуація стала більш стабільною. А я, замість того, щоб за звичкою насолоджуватися їжею, стала згадувати все, що колись чула про керівника нашого відділу. Виходило погано, але одна дурна згадка продовжувала мене непокоїти. 

— Міс Нея, — покликала я, облизуючи губи та відкладаючи шаурму вбік, — а ви давно працюєте у відділку? 

— Намагаєшся вичислити мій вік? — підозріло протягнула вона, виглядаючи одним оком з-за шаурми. — Між іншим, не етично вказувати жінці на її старість. 

— Яка старість, міс Нея?! — відразу ж стала заперечувати. — Вам від сили можна дати тридцять років, і то, якщо примружитись, щоб в очах пливло все!

— Ага, я тобі так і повірила. Але добре, викрутилась, викрутилась, — скептично протягнула жінка, підпираючи щоку. Потім відкусила шматок лаваша і запитала. — То що тебе цікавить? Не ходи кругами, ніби невпокоєний зомбі. 

— Пам'ятаєте, ви розповідали про якесь прокляття, яке наклали на містера Санктуса? — вона підняла брови, дивлячись на мене з несподіваним інтересом. Пухкі щоки на мить стали ще більшими, міс Нея стиснула губи й стала розповідати. 

— Ох, Есміночко... Це дуже сумна історія, навіть для такої, — вона запнулася, підбираючи слова, — міцної духом дівчинки як ти. Я знаю його цілу вічність і знаю, що в нього було аж ніяк не тихе й спокійне життя. Тільки шкода, що він не прийшов зі своїми проблемами до мене чи ще когось із нас. Для мене Сем все одно залишиться хорошою людиною, щоб він там не наробив. 

— Чому? — тихіше запитала. Не походило на те, що вона безпідставно захищатиме когось. — Не те щоб я з вами була не згодна, але все ж таки хотілося б краще зрозуміти, що відбувається і чому. У мене в голові не вкладається, що це він отруїв Велса...

— В мене теж, дитинко... — з якимось смутком зауважила вона, — але якщо я щось і зрозуміла за стільки років служби, то це те, що люди ідуть на злочин більше від безвиході. Вони просто в якийсь момент втомлюються битись за правилами проти світу та намагаються стати тими, хто сам диктує правила.  

— Тоді як щодо містера Санктуса? — запитала. 

— Сем... — задумливо протягнула чергова, ніби вагаючись чи варто розповідати. Потім все ж таки відклала їжу, відхилилась на стілець і почала говорити. — Сем був чудовим спеціалістом, відданим роботі. Він міг до ночі затримуватись на роботі, а якщо треба було — геть ночував цілими днями тут. В нього й досі в кабінеті купу змінного одягу для таких випадків. Ти певно бачила.

— Бачила,  — згадала, як він давав мені свою сорочку коли я змокла.  — Що ж тоді сталося, якщо все було добре? 

— Сталося те, що на одному з таких завдань на нього наклали прокляття, яке закінчувало рід. Всі його діти помирали б після народження, — розвела руками міс Нея, поки по моїй шкірі промайнула хвиля холоду. — Для нього діти ніколи не були в пріоритеті  — які там діти, коли тебе кожного дня намагаються як не вбити то покалічити? А от та дівчина, втомилася чекати його кожного разу до ночі та дізнавшись про прокляття, розірвала з ним стосунки. Вона просто зникла і скільки б Сем не шукав її, він не міг знайти.  Ходив наче привид, переривав місцеві морги, шукав по базах. А потім, через рік побачив її з іншим чоловіком та коляскою й більше не шукав. Хоча я впевнена, що він і досі кохає її. В нього навіть у шафі лежить фотографія, лицем до низу. Сумна історія, насправді…  Але такі вже реалії слідчих. Мало хто залишається з ними на все життя. 

Моє серце забилося швидше. Я відчула, як щось у цих словах здалося мені знайомим, і раптом запитала:

— А як її звали?

Міс Салі задумливо подивилася вдалечінь, ніби збираючи старі спогади.

— Кого?  — здивовано перепитала жінка, а потім ніби згадуючи стала перебирати імена.  — Її звали... Шаріла...? Шер…? Чи може...

— Шеріел...? — ледь змогла вичавити з себе шість літер. 

— Точно! Шеріел...я ще тоді дивувалася, чому ж він її вічно звав Елою, якщо вона Шері. А він сказав, що імена, які починаються на "Е", звучать м'якіше. А та дівчинка була зовсім добрячкою, хоча теж некромантка. І як вона з такою світлою душею взагалі дожила до своїх років..? 

Світ переді мною завмер. Я відчула, як  голос міс Салі почав затихати, ніби я опинилася під водою. Моє серце забилося швидше, а думки завихрилися, шукаючи вихід з цієї неочікуваної пастки. Найменше, чого я очікувала сьогодні — це почути ім'я своєї мами, яке навіть подумки не дозволяла собі промовляти. 

— Шеріел... — ледь прошепотіла я, дивлячись на міс Салі, яка продовжувала жувати свою шаурму, не помічаючи мого шоку.

Вона раптово підняла свої  очі, побачила моє збентежене обличчя і мало не вдавилась їжею. 

— Ну чого ти, люба? — вона злегка нахилилася до мене, поклавши шаурму знову на стіл і витираючи пальці серветкою. — Історія сумна, але ж не настільки, щоб ти так зблідла. Не думала, що ти така сентиментальна… В тебе ж Лоріан є, він такий самий пришиблений як ти. Буде вам обом щастя. 

— Мою маму так звали, — ледь змогла прошепотіти, відчуваючи, як підіймається хвиля паніки. Міс Салі здивовано підняла брови, замовкаючи. 

— Та мало Шеріел в нашому дурному світі, люба, — нервово протягнула вона, доки картинка в моїй голові нарешті почала складатися та знаходити хоч якийсь сенс. — З чого ти...

Але я вже не чула ні голосу міс Неї, ні заметілі за вікном — нічого. В моїй дурній голові один за одним складалися шматочки головоломки, яка стільки часу не давала мені спокою. І чим довше я дивилася скляним поглядом на стіл, тим краще починала розуміти мотиви Санктуса. І це мені зовсім не подобалось.