Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Уранішній туман у п’ятницю був не таким густим, як попереднього дня. Мандрівники змогли вирушити відразу після сніданку.

Дорогою Левко чотири рази наштовхувався на камені, що їх лише з великою натяжкою можна було вважати штучними. Крім них — жодного сліду зниклої дороги. Друзі прямували на захід незайманим тропічним лісом.

О четвертій годині дня на індикаторі сили супутникового сигналу GPS-навігатора не залишилося жодної поділки.

Акурат о шостій — як куранти — прозвучали «дзвони». Бумкання лунало збоку і — що дивно — страху не викликало. За три дні хлопці й дівчина призвичаїлись і більше не вбачали у «дзвонах» прихованої небезпеки. Вони почали сприймати їх як обов’язковий, хоч і непоясненний, атрибут подорожі.

LXVII

10 серпня 2012, 18:59 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко лаштувався на ніч, витрушуючи зі спальника павуків та іншу повзучу нечисть. Семен піднявся схилом від струмка й став на межі табору, спостерігаючи за Левковими маніпуляціями. Однією рукою хлопець тримав зубну щітку й тюбик із пастою, іншою м’яв велетенський листок папороті.

— Лео, — зрештою покликав він.

Українець обернувся. Йому вистачило одного погляду, щоби посерйознішати.

— Що? — самими вустами промовив він, здогадуючись, що Сатомі й Ґрему краще не чути подальшої розмови.

— Треба поговорити.

Левко звів брови. Семен мовчки мотнув головою до джерела: не тут.

Друзі зійшли до потічка. Лео всівся на порослий мохом чорний камінь, зняв кеди й устромив ноги у воду. Глибина сягала десяти сантиметрів. Сьома примостився на поваленому дереві навпроти. Один кінець стовбура торкався землі, інший, заплутавшись у ліанах, немов жерло гармати, тягнувся до неба.

— Викладай, що в тебе, — почав Левко.

Мовчки поклацавши на мобілці, Сьома зняв апарат із шиї та подав українцеві.

— На, послухай.

— Що там?

— Я записав бумкання.

Піднісши телефон до вуха, Левко ввімкнув запис. Звуковий файл засмічувало чимало завад: шелест нетрів, пориви вітру, котрі на записові перетворилися на скрипуче шипіння, віддалене пугикання мавп, — одначе загалом бумкання було чути добре. «Пум-м… пум-м… бан, — пауза. — Бан, — пауза. — Пум-м-м…» — і так далі. Левко вслухався, проте не зауважував нічого підозрілого. Нічого такого, на що б він не звернув уваги раніше. Він не міг знати, що помиляється, силкуючись розчути щось поза поєднанням звуків, замість того, щоби зосередитися на суті їхньої послідовності.

Запис скінчився.

— Ну?

— Це не просто набір звуків, — упівголосу повідомив Семен.

— Я вже здогадався.

— Як? — у Сьоминому голосі проступив щирий подив із домішками розчарування.

— Інакше ти б мене сюди не кликав.

— Хе-хе. Правильно. Щовечора повторюється одне й те саме. П’ять разів. Одна й та сама послідовність.

Семен на кілька секунд затих, давши товаришеві час обміркувати почуте. Левко цокнув спересердя язиком. Як він раніше не зрозумів? Це ж так просто! Послідовність. Зиркнув на росіянина — із захватом, але водночас із заздрістю. Вже, мабуть, всоте він почувався поруч із Семеном цілковитим бевзем. Може, в цьому й полягає геніальність: помічати речі, що лежать на поверхні, та лишаються невидимими для більшості?

— Код?

— Ага, — труснув кучмою Сьома. — Помізкувавши, я вирішив відобразити послідовність на папері, так би мовити, представити її графічно. Глянь, що вийшло.

Росіянин розгорнув перед Левком смужку паперу.

— Довгі й низькі звуки я позначив рисками, короткі й високі — крапками. Невеликі паузи відповідають малим пробілам, довші — великим.

— Це ж азбука Морзе… — вражено прошепотів українець.

— Не квапся з висновками, друже. Ще не факт. Далеко не кожен код, сформований із коротких і довгих символів, є азбукою Морзе.

— Але ж ти мусиш її знати! — не стримавшись, Левко вхопив товариша за плече. — Ти ж вивчав цю… як її… криптологію? Ні… Криптографію! Ти маєш знати азбуку Морзе, можеш усе перевірити!

— Маєш рацію. Колись я вивчав морзянку, та це було давно… Розумієш, код Морзе безнадійно застарів. Його ніде не використовують. Я не дуже ним захоплювався, а тому… не пам’ятаю й половини літер.

Левко похнюпився.

— Не кисни, Лео, — правив далі Семен. — Дещо я все-таки пригадую. Семюел Морзе створював шифр так, щоб найпростіші коди — ті, що складаються з одного-двох знаків, — відповідали найчастіше вживаним буквам. Це для зменшення загальної кількості символів, які передають по радіо. Зрозуміло, що саме найкоротші коди найбільш легко запам’ятати, саме вони найдовше тримаються в голові. Наприклад, я точно знаю, що «E» позначають однією крапкою, «Т» — однією рискою. Ще я пам’ятаю код для букви «А» (вона перша, її просто неможливо витравити з пам’яті) — це крапка й тире, — хлопець провів пальцем по смужці. — А тепер дивись: у нас є й одинарна крапка, й одинарне тире, і комбінація крапки й тире.

Росіянин дістав із кишені завчасно припасену гелеву ручку, стягнув зубами ковпачок і акуратно вималював під кодами відповідні їм букви.

— А решта? — Левко завовтузився з нетерплячки. Зрештою зліз із каменя та випростався навпроти Семена. Струмок, муркочучи, огинав його босі ноги.

— Ось тут починається найцікавіше, — Сьома звично смакував потужністю власного інтелекту. — У цьому шифрі є дві літери, чиї коди симетричні один щодо другого. Це перша буква в першому слові та друга в другому, та, що між літерами «А». Дивися, — хлопець показав пальцем, — «тире-тире-крапка», а тут — «крапка-тире-тире». Бачиш?

— Бачу. І що?

У Семенових очах зажеврів лихоманковий полиск.

— Скажу так: нам із тобою пощастило. У таблиці, за якою я вивчав англійську морзянку, букви з відповідними кодами було розташовано у два стовпчики. У першому йшли літери від «A» до «P», а в другому — від «Q» до «Z». Зовсім випадково за такого поділу дві букви із симетричними кодами — «крапка-тире-тире» й «тире-тире-крапка» — опинилися на одному рядкові, одна проти другої, розумієш? Саме тому вони відкарбувались у пам’яті.

— Що за букви?

— «G» та «W». Але, — Сьома, застерігаючи, підняв указівний палець, — я не можу згадати, яка з них «тире-тире-крапка», а яка — «крапка-тире-тире».

— Так підстав! — мало не загорлав Лео. — І подивися, що вийде!

Росіянин зміряв товариша співчутливим поглядом.

— Уже підставив. Для початку припустив, що «крапка-тире-тире» — це «джі», а «тире-тире-крапка» — «дабі», — замість дописати букви хлопець зобразив їх умовно, не знімаючи ковпачка. — Перше слово буде «wet».

— Мокрий.

— Сам знаю. Не перебивай. А от друге — «aga»… — Сьома шморгнув носом. — Я «не native speaker», але знаю англійську достатньо, щоб стверджувати, що в ній немає слова з чотирьох букв, яке починалося б на «aga». Коротше — глухий кут. Тоді я поміняв «G» і