Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Всі місця були забиті, але дві товстенькі бабусі, замотані в якусь неймовірну кількість хусток і шалей, - і це незважаючи на спеку, - переглянувшись, з незадоволенням і зітханнями зняли з сидінь свої численні кошики і авоськи. Місця вистачило якраз нам трьом. 

Було спекотно, автобус пропах задушливою сумішшю бензинового сморіду, поту та пива, яке прямо з пластикової пляшки сьорбали невизначеного віку роботяги на задньому сидінні. Але ці запахи були звичними, людськими, і я їм була рада.

Притиснута мамою з одного боку, і тітонькою з іншого я відчула себе неймовірно затишно і спокійно. Невже все скінчилось і ми їдемо додому? 

Потай, намагаючись не зачепити ліктями ні маму, ні тітоньку, я витягла телефон і почала гортати месенджери. Інтернету, як і раніше, не було, але тепер мені було абсолютно байдуже. Навколо сиділи люди, ми їхали цілком звичайною дорогою у звичайному автобусі заздалегідь відомим маршрутом.

Хоча я гортала чати зовсім недавно, здавалося, що з того часу минула ціла вічність. Начебто взагалі інше життя.

На душі стало млосно, коли я згадала, що доведеться все розповідати татові.

Розповісти як?

Закривши чат і набравши в груди більше повітря, швидко, поки не передумала, зайшла у фотографії.Ось останній зроблений на телефон знімок. Список літератури на літо. Я його клацнула прямо в кабінеті української літератури, щоб не тягати з собою листок.

– Оце ти книгоманка! - засміялася мама, жартівливо тицьнувши мене в бік. Вона через моє плече зазирала до телефону.

Я навіть не помітила, скільки часу вона читала разом зі мною. Замотані бабусі навпроти весело посміхалися беззубими ротами. Так, збоку все виглядало саме так, як припустила мама. Книгоманка. Особливо, якщо в тебе стерта пам'ять. Я швидко перегорнула фотки назад, пройшлася альбомами, зайшла у видалені знімки. Нічого. Ніби я взагалі не користувалася телефоном у жодному вигляді після приїзду в Сирі Дороги.

Не було навіть тих страшних пейзажних фото з дивними деревами та кущами, якими я збиралася лякати хлопців, вигадуючи страшні історії. Тоді я ще думала, що треба щось вигадувати. 

І не було тієї найголовнішої фотографії, яку я показувала і Галці, і її бабусі, і Василю Павловичу. Яку я збиралася показати мамі з татом. Показати всім. 

Щоденника теж нема. Він лишився на кухонному столі, куди я сама його і поклала. Хотіла забрати, але в такому поспіху забула. Вертинський зник. Зник з фотографій, зник з маминої пам’яті. Зникло все, ніби ніколи і не існувало. 

Але ж я все пам’ятала. 

Я повільно підвела голову і зустрілася поглядом із мамою. Вона посміхалася. Цю посмішку немовби приклеїли поверх її рота, настільки вона була неприродною. І мама не кліпала.

Мені здалося, що мене зараз вирве. Що шкіру знову стягнуло на потилиці, ніби хтось з силою смикнув мене за волосся. За волосся з сивим пасмом.

Мені хотілося кричати та плакати.

Автобус підскочив на ямі. Мама кліпнула, кивнула мені і відвернулася до вікна.

Я подивилася на потемнілий екран телефону, натиснула пару кнопок. Це було безглуздо. Телефон повністю розрядився.

Кінець