Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

час сморкалися у носовички. Виступив директор школи, доброволець-фронтовик Іван Штрімфля. Не збагну і досі — чи від незмірного хвилювання, а чи від непомірної дози горілки, спожитої від безмежного горя, директор пройшов скоком-боком по Європі, безбожно потовк Америку, надавав копанця недобитим фашистським прихвостням, до яких, звісно, я одразу подумки зарахував і себе… Далі директор ще з півгодини лякав недобитих буржуїв колективізацією, індустріалізацією, і нарешті, трагічно вигукнув:

— А тепер, дітки, страшна новина — помер наш великий вождь, батько всіх батьків, дітей і народів, товариш Сталін!

І тут я зааплодував! Звикнувши, що оратора конче вітають, а ще більше від радості, що наш контужений директор врешті закінчив свою пустопорожню теліпанину, я зааплодував, хоч й інстиктивно, але щиро, від душі! Всі діти за інерцією враз підтримали мене гучними оплесками…

Одні вчителі падали без пам’яті, інші — сивіли, а старорежимні, почісуючи тім’я, тихенько чкурнули на двір — і по домівках…

У веремії, що вчинилася у ті дні довкола смерті Сталіна, інцидент у нашій школі якимось дивом не набув розголосу, хоча без жертв не обійшлося. Бідна Октябріна Леопольдівна із сердечним нападком була доставлена у лікарню, а по якомусь часі стала пацієнткою знаменитої Берегівської психічки. На контуженого Івана Штрімфлю після того напала дивна манія: усім божиться, що Гітлера переміг він особисто — не требало і помочі руських. А нянько Сталін, за словами Штрімфлі, зовсім і не помер: він замаскувався і тепер ховається, аби його не вбили “аміріцькі імперіалісти”. І тільки він, Іван Штрімфля, єдиний знає, де ховається його рідний вуйко Йовжка Сталін.

Після таких героїчних зізнань контуженого Івана, звісно, підняли по службовій драбині: він тепер директор колгоспного вівчарника…

Трішки потерпів і я: мене тиждень тримали замкнутим у курятнику, а всім говорили, що пропав безвісти.

У курятнику мені було не так уже й зле — аби лиш не блохи. Мало того, що кляті мене ледь не загризли, то я умудрився ціле блошине військо ще й притягнути до хати. Вся наша родина цілий місяць відтак ходила, чухаючись, як прокажена. Врешті баба Фіскарошка по великому блату, дістала якогось порошку. І ми всі дружно ним щедро обсипалися. І тут все було б гаразд, але та лікувальна пудра виявилася такою немилосердно смердючою, що нас ближні, як чумних, оминали десятою дорогою і на гарматний постріл не пускали до своїх хат. А на наше газдівство взагалі десь рік не ступала людська нога…

… Ось про це все — я певен на всі сто — і розповідав тепер пан Фийса панові Годі. При цьому натякав: ви лиш зв’яжіться із цим збийвічом, то і вас, пане інспекторе, пошлють директорувати на якийсь передовий свинарник. І це подіяло: пан інспектор уже так голосно не реготав, а перейшов на більш політично-благодійні запитання:

— А все ж таки, Митрику, ну ось… як ти, золотий, думаєш: як тото з’явилась на землі людина?

— Людина?! — проковтнув зо два літри слини я. — Людина проізошла точно від скотини, айбо не всі від мальфи, особенно наші вожді партєйні, — не забув підкреслити я.

— Давай, давай… — понукнув пан інспектор.

— Я беру на прикладі нашої фамилії: дідо називать бабу чеперавою козою, баба діда — лінивим борсуком, тітка мого нянька — збісним мацуром, а нянько тітку — кривовокою мальфою… То я собі думаю так: про кого як кажуть, той і походить від тої скотини. У нас, видите, лем тітка Моргіта пішла по-вченому, по-панськи — від мальфи, а всі другі — уд нашої простацької скотини.

— А якщо не секрет, від кого пішов ти?

— А-а-а, та то усі знають! — мовив гордо. — Я — від осла, рогатого: инак дома мене і не називавуть — лем ослом рогатим!

— А в школі?

— А в школі у мене зовсім інакша фамилія — осел мантафунський. Так мене називає найчастіше пан учитель, правда, пане Фийсо…?

Тут мій бідний учитель уже не слухав пана інспектора, рвучко підскочив із-за парти, схопив мене за барки, потягнув до дверей і, не звертаючи уваги на співчутливі вигуки пана Годі, метнув мною за двері.

О, якою образою і люттю вмить обдало мене! У страшному гніві рвонув на себе двері і заскочив у клас.

— Ах ви так, пане Фийсо, ви так зі мною! — мовив, давлячись сльозами. — Тоді і я так: віддавайте назад мої грушки!

І, не звертаючи уваги на трішки ошелешених панів Фийсу і Годю, зібрав знову в тайстру зі столу м’якенькі… І ось тоді вже гордо луснув за собою дверима.

Але я ще не встиг покинути приміщення школи, як у коридор увірвалася стихія: моя баба Фіскарошка. Вибалушивши очі, погрозливо розмахуючи кулаками, вона, як уособлення страшної помсти, йшла твердими кроками і, не звертаючи ані найменшої уваги на мене, твердо повторювала:

— Кіна не буде!.. Наполійонам капут!

За нею, обвішаний різнокаліберними бойовими нагородами — від хрестів імператора Йовжки Франца і аж до сталінської медалі “За боевые заслуги” — гордо марширував дідо Мішо. В одній руці він тягнув величезну плетену корчагу з вином, а у другій — набиту доверху брезентову торбу — видно, закускою… В коридор за своїми газдами пробувала прорватись і коза Танкістка. Але, побачивши мене, дико заверещала і стрімголов понеслась через двір у яругу.

Дід Михайло порівнявся зі мною. Тяжко дихаючи, переляканим напівшепотом запитав:

— Ну як там? — кліпнув на клас.

— Т-с-с-с… Кіна не буде!.. Наполійонам капут! — прошепотів я.

— Но, то ми ще увидиме, кому гут, а кому — капут! — сказав на весь голос дід Михайло і почвалав за бабою Фіскарошкою. Ця саме йшла на бойовий таран дверей, за якими сиділи пани Годя і Фийса.

Я лежав собі на височезному березі яруги! Сонце, звісивши ноги, сиділо на маківці полудня і щасливо сміялося на всеньке велике літо. А воно, умудрене часом, уже готувалося до зустрічі із осінню… Я лежав на землі, а довкола мене росли аж до самого неба височезні пахнячі кукурудзи! А в них тихо і мирно дрімали нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи. Гронами звисала із тичок добра, щедра, ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка. Поміж висохлим бадиллям картоплі, наче пані-генеральші, чинно сиділи викохані капусти… Трохи віддалік, де хитра польова дорога непомітно повертала на колгоспний рибник, починався сад. Звідти мені, як дівки на свальбі, спокусливо підморгували підмальовані сливи-бистриці. Не мали нічого злого проти мене і тучні, як довжанки, грушки. Величезною спокусою пахли різнофайтові грішниці-яблуні. Земля піді мною була тепла і, як мати, щемливо ласкава. А небеса!.. Ні, ліпше небесиська чи