Читати книгу - "Таємне джерело"

– Його збила машина, – глухо промовив Ярчук.

– Що?

– Точніше, я зробив так, аби всі думали – його збила машина. Якого хера той поперся через ліс, не знаю. Аби ще темно було, а їм же, напевне, до смеркання наказали повертатися, та й останній автобус сюди ходить, коли ще не пізно… Він мене побачив… Не так: я побачив його. Коли поговорили, він кинувся раптом тікати. Хоча обіцяв, божився нікому про мене не розповідати, бо інакше його командири дізнаються, що він видав державну таємницю дезертирові. Мабуть, не до кінця я його налякав, бо так ушкварив… Але сам упав на корінь, чесне слово, брате, – він сам гепнувся об коріння довбнею!

– Хай так. Далі. – Незважаючи на сплутані руки, Князевич почувався тепер у вигіднішому становищі, навіть мав право наказувати.

– Далі його б шукали. Мені в тому вигоди нема. Виволік на дорогу, машина цілком могла його збити та поїхати геть. Побачить шофер вояку – сам у штани напрудить, зв’язуватися ще…

– Судячи з того, як Миколу Уманця ховали, або твій задум, Дмитре, вдався, або просто вирішили триматися від гріха якомога далі. Ось тепер можеш загинати ще один палець: що тут відбувається? Що в лісі? Чому така шалена конспірація та збройна охорона підступів до того вашого таємного джерела? Ти ж знаєш, ти ж витрусив із Миколи перед смертю все. Що там таке в лісі, Дмитре, чого нікому не можна бачити?

– Він сам не багато знав, – відповів Ярчук, навіть не загнувши другого пальця. – Але того, що сказав, мені було досить. Я схотів це зупинити, захотів одразу, серцем усім захотів. Цього не можна допустити, того не має бути, не може, не сміє!

– Чого не може бути?

– Вони не повинні жити довго, брате! Брежнєв Леонід Ілліч, Андропов Юрій Володимирович, усе політбюро, наш Щербицький Володимир, блядь, Васильович – вони мусять померти швидше, лише тоді все це скінчиться! І не тільки Афган, брате! Ти ж старший, у міліції служиш, мусиш розуміти більше за мене! Але не можна, не можна допускати, щоб їм продовжували життя!

27

Об’єкт

Ось тут Ігор Князевич уперше за цей день щиро розгубився.

Сидячи посеред осіннього лісу, зв’язаний, він таки знав, як треба діяти і говорити, аби трошки заспокоїти зламаного, надірваного і, попри браваду, наляканого самотністю, зацькованого й загнаного Дмитра Ярчука. Лишалося почути від нього підтвердження своїх здогадів. Як, не маючи чого втрачати, встигнувши не лише побачити смерть на власні очі, а й стати одним із її янголів, носіїв, повністю загубивши відчуття реальності та життєву опору під ногами, хлопець, потай повернувшись додому й дізнавшись, що трапилося з його друзями, в тому числі – з жінкою, яку по-юнацькому кохав, вирішив карати винних. Причому – іменем Бога. Знаючи ці краї, тутешніх людей, загальні настрої та цілком справедливо розрахувавши: смерті сприймуть за Божу кару.

Так, Ігор збирався почути саме таку історію. Долучити нез’ясовані деталі, хоча б про ті-таки способи скоєння злочину. Навіть порадіти за себе, як хвацько, через низку збігів, зробив слушні висновки та вийшов на виконавця.

Але те, що Ярчук говорив зараз, вкладалося в голову ще менше, ніж усе, що стосувалося Миколи Уманця і його загибелі.

Хлопець розказав слідчому Головного слідчого управління МВС УРСР, капітану міліції Князевичу Ігореві Степановичу, про секретний об’єкт біля джерела Святої Варвари.

Про те, як змушений був кілька разів грабувати на шляху додому. Тут вважав своє сумління чистим: губився на міських базарах та, запасшись терпцем, виявляв тих, кого можна вважати за справжніх гопників: кримінальний і напівкримінальний елемент завжди товкся там, ось їх Ярчук і патрав по кутках, терпляче вистежуючи. Не абищо, та на те, щоб непоміченим дістатися в рідні краї, вистачило. Далі…

– Далі я не знав, що мені робити, – відказав Дмитро чесно, в цей момент аж ніяк не нагадуючи жорсткого й колючого юнака, котрий рано та не зі своєї волі відчув смак крові й дізнався, як воно – вбивати людей на чужій війні. – Поки тепло, вирішив пересидіти в лісі. Виріс тут, можу вночі без ліхтарика ходити, вважай, друга домівка. Що в нас поруч із селом? Ліс тільки, ти ж бачив. Навідався до батьків обережно, дав знати, що живий, тато сам погнав до лісу – сиди, каже, там поки, хай хвиля зійде. Він не казав, де мушу відсидітися, сам вирішив залягти десь біля джерела. Туди давно не ходить так багато людей, як колись. Але саме джерело є. Вода поруч, можна збудувати курінь. Відлюдники ж так колись робили. Добре, що навчився ховатись, а то б капець.

Князевич вірив – утікачеві справді могла бути амба, якби він не був віднедавна надто обережним. Адже, власне, це допомогло вчасно побачити в лісі пост, подібний до того, на який два дні тому наскочив сам Ігор.

– Спочатку подумав – то мене облягли, – признався Ярчук. – Та посидів, придивився – ні, бачу, там щось інше. Якийсь движняк зовсім уже підозрілий.

Чудово орієнтуючись у тутешньому лісі й таки навчившись дечого на війні, Дмитро зміг лишитися непоміченим. Сам же він угледів і дротяну огорожу по периметру довкола місця, де било джерело, і дерев’яний паркан, і солдатів, котрі щось старанно будували. Інші бійці, з автоматами, охороняли периметр. Матеріали підвозили на вантажівках з боку, протилежного розташуванню Гайворона, зі сторони, ближчої до Рівненської області. Не маючи що більше робити, дезертир не полінувався, потайки обійшов периметр, виявив просіку в лісі – по ній проклали дорогу для машин і навіть двох гусеничних кранів. Дмитро трошки знався на такій техніці, тож відразу визначив – це ті крани, котрі використовують, коли треба звести щось не дуже високе, максимум два поверхи.

– Але там поки фундамент, – сказав він. – Везуть блоки бетонні, цеглу, тільки почали наче. У селі про це нічого ніхто не знає, людей хіба попередили вкотре до джерела не потикатися. Так невже вперше? Атеїсти ондо постійно рейдами наскакують, на них уже ніхто й не звертає уваги особливо.

– І до джерела не ходять.

– Не ходять, – погодився Ярчук. –