Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Вона дихала часто-часто і зовсім тихо, я тільки відчував на плечі легенькі припливи і відпливи тепла. Це чудо могло тривати без кінця. Нас несло поза часом.

— Я люблю тебе, — промовив я.

Я ніколи в житті нікому цього не говорив. Були випадки, коли я міг би сказати, проте в останню мить якийсь сумнів і сором утримували мене. А зараз я сказав…

Вона пильно і немовби трохи здивовано подивилася на мене знизу вгору. Наші губи зблизилися, зімкнулись і одірвались. Але ніби тільки для того, щоб знову пережити почуття зближення.

— Я… люблю…. тебе, — сказала Антоніна.

Вона ледве чутно й поволі, мало не по складах вимовила цю фразу. Губи ледь ворушилися, але я почув. То були перші її слова. Вона повторила їх услід за мною, немов радіючи можливості перевірити, чи не втратила здатність говорити.

Я торкався губами її вій, волосся, щік, губів, підборіддя, шиї. Як же це сталося, що серед безладдя війни, серед людського сум’яття я знайшов її, єдину, мою?

— …Люблю… — голосніше повторила вона.

І ледь відсторонилася, щоб знову зустрітися очима. Їй було мало слів. Вона не звикла покладатися на слова.

Нараз я згадав, що Попеленко, співчутливо хитаючи головою, поспитав, чи ж правда, що я сватаюся «до німої»… Ось чому так скуто й несміливо стояла вона коло тину, вдягнувши найкраще вбрання, яке знайшлося в хаті: село одвернулося від неї. «Німої». Вона вже не вірила своїй вроді, як не вірила словам. І зараз, відчуваючи дотик моїх рук і вслухаючись у слова, вона вперше зрозуміла, яка ж вона насправді. І дивилась у вічі, не відриваючись, щоб іще раз пересвідчитись. Правда? Так, так, так… Кращої за тебе нема. Нема, нема, нема…

Ми знайшли одне одного. І не могли втратити. Ми повинні, що б там не було, постаратися не втратити одне одного. Я подумав про Горілого та його банду. Фронт привчив мене не боятися смерті. Коли бачиш, як помирають люди достойніші, то мимоволі перестаєш боятися. Але тепер я боявся залишити її. Я не міг тепер залишити її.

— Я люблю тебе, — повторила вона радісно.

Ми аж тільки зараз помітили, що стоїмо на світлі. І одступили від місячного стовпа.

Ми пішли, і було все, що мало бути, наче ми давно знали, як і що. І почуття кохання, ніжності й довіри не зникло разом з гарячим диханням. Воно лишилося з нами, коли все заспокоїлося, коли світ повернувся на своє місце. І ліси, й поля, і клин озимини, що яскрів під росою, — усе зосталося з нами. Не було сорому. Не хотілося нікуди тікати. Усе, що сталося, називалось коханням. А ті, хто розповідав про це, хихикаючи та підморгуючи, смакуючи подробиці і хвастаючись і при цьому витрушуючи з-за коміра солому, були нещасні, обкрадені долею люди. Напевне, їм дуже не поталанило в житті, отож вони й грали, прикидалися… Мабуть, то надзвичайне, рідкісне, неповториме щастя — зустріти свою.

Квадрати місячного світла поволі пересувалися на долівці. Глиняні леви й сови спалахнули раптом усіма барвами. Вони охороняли нас, дивовижні мудрі звірі з людськими ликами. Антоніна тихо дихала на моєму плечі. Мені було так спокійно й гарно, як ніколи в житті. Я й не думав, що так може бути. Не сподівався.

Світло місяця раптом зблідло — його прикрило пасмо хмар, що наповзали з заходу. Погасли очі глиняних звірів. Наближалася найнебезпечніша пора — пора Горілого. І все одно ніколи мені не було так гарно й спокійно. Те, що сталося, залишалось зі мною. Повнота життя і щастя! Цього ніхто не зможе відняти…

— Антосю! — сказав я. — Антосю, Антосю…

Вона, не прокидаючись, ще тісніше пригорнулася до мене. Один за одним потьмяніли довгі прямокутники місячного світла на підлозі. Стало темно. Дивно — де подівся мій біль, куди пощезли жорна, що тяжко оберталися в глибині тіла? Не було, ніколи не було міни-«жаби», настирливого шепоту Дубова, який повторював про шість годин, маски з хлороформом, ніколи не було нічого поганого, страшного в житті, а тільки почуття повного спокою і щастя.

Я глянув у куток, де ще недавно поблискував воронованим металом МГ. Зараз куток зник у пітьмі. І я заснув…

11.

Прокинувся я від того, що заскавулів Бурка. Він заскавулів радісно, кинувшись у сіни, і я все зрозумів. Важка, сильна рука шарила по дверях. Проскреготіла дротинка.

Відкрити звичайний селянський засув — діло нехитре. Дошка з зазубнями — оце й увесь замок, а ключ — два скріплені віссю металеві стержні. Навіть у темряві досить трьох-чотирьох хвилин, щоб упоратися з таким засувом.

Я наче й не спав. Голова була холодна і твереза. Поки Климар водив зігнутою дротиною, намацуючи зазубні засува, я встиг одягнутись. Антоніна теж підвелася, але я обережно торкнувся долонею її щоки: тихо, не вставай…

Спасибі Бурканові. Він урятував нас. Його радісне скавчання стало сигналом тривоги…

Не взуваючи чобіт, по холодній і твердій долівці я безшумно пройшов до вікна і виглянув з-за фіранки. Вулиця була темна, але крізь навислі над землею хмари просочувалося слабке вранішнє світло. Силуети мазанок і тополь були розмазані сірим по сірому.

Око губилося в цій одноманітній сутінковій однобарв-ності. Поблизу, за лісою і в дворі, я не помітив людських постатей. Трохи подавшись до вікна й затуляючи рукавом гімнастерки обличчя, щоб не так біліло, я глянув уздовж мазанки. Тут, коло побіленої стіни, було світліше, ніж на вулиці. Я пізнав огрядну постать Климаря, який, притиснувшись до дверей, орудував відмичкою. Колій був сам.

Скавучання Буркана не стурбувало Климаря. Нічого дивного, що собака, зірвавшись з прив’язі й не знайшовши господаря, прибіг до знайомої йому хати. Климар щось промимрив крізь двері, щоб заспокоїти Буркана, і далі полегеньку намацував дротинкою зазубень у засуві.

«А чи не можна взяти колія живцем?» — майнула думка. Заговорив дубовський інстинкт… Але поруч була Антоніна. Це по неї прийшов колій. Якщо я не впораюся з ним, занапащу не тільки себе — її також.

Я чув хрипке, важке Климареве дихання. Здавалося, працюють старі, діряві ковальські міхи. Старі? Сухожилля, немов линви, обплітає широкі зап’ястя