Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

– І він точно пішов у поліцію, – схлипував Гансик, – і вони вже точно побували в тата! І тому нам треба тікати!

– Ти сказав тому чоловікові, як тебе звати? – спитала Маргарита.

– А цього і не треба було, – схлипував Гансик, – то був Бремзенштаєр, з молочного магазину!

Гінцель встав. Очевидно, він не хотів сидіти біля Гансика. Він прошепотів до Маргарити:

– Він геть поїхав! Повна втрата почуття реальності, кажу тобі!

– Він переляканий, як ховрах, – тихо сказав Маргариті Флоріан. – Йому вже не треба погрожувати!

Гансик продовжував схлипувати. Після кожного третього схлипування він голосно ревів.

Анні весь той час мовчки стояла біля дверей. Раптом вона розчахнула двері, вискочила в сад і з криком: «Стій, ти від мене не втечеш!» – помчала по стежці до хвіртки. Зріст у того, за ким вона гналася, був такий, як у Міхі, та оскільки надворі вже зовсім стемніло, не можна було роздивитися добре. До того ж упав туман. Анні зникла в туманній темряві. Незабаром долинув її гучний крик, тоді інший голос заверещав іще голосніше, і з туманної темряви виринула Анні, волочачи за собою Міхі й лаючись: «Вкусив мене, паскуда!»

Міхі впав на землю і дав волочити себе, мовби він труп. Анні тягнула його за собою однією рукою, наче візок без коліщаток. Хлопець був вимащений у болоті. Притягнувши його до дверей, Анні нахилилася, взяла брата під пахви, підняла й кинула, відсапуючись і лаючись, у куток. Міхі вдарився головою до дерев'яної стіни.

– Анні! – розпачливо крикнув Гінцель.

– Цей гімнюк заробив, – Анні показала вкушену руку.

– Гімнюк – теж тільки бідолаха! – сказав Гінцель.

– Дивися, щоби я не вмерла від співчуття! – Анні з ненавистю поглянула на свого брата. – Тобі що, його шкода?

– Трішки шкода, – сказав Гінцель.

– Ти здурів, – Анні потерла і стурбовано оглянула вкушене місце. – Та він заслуговує добрячого прочухана!

– А що це дасть? – запитав Гінцель.

– Що дасть – мені пофіг! – вигукнула Анні.

Флоріан попросив Гінцеля й Анні відкласти їхню суперечку про м'які та жорсткі методи виховання і подумати, що робити тепер.

– Ну, що робити? – сказала Анни. – Ми потягнемо цих дітисьок додому! Я свого, Маргарита – свого! А тоді нехай наші старі мастять собі голови! – Анні підійшла до свого брата. -Але потрібно, щоби хтось допоміг мені дотарабанити цього типа додому. Сама я не впораюся!

Гінцель і Флоріан подивилися на Маргариту. «Ти згодна?» – запитували їхні погляди. Маргарита кивнула. Анні та Флоріан поставили Міхі на ноги.

– Ми вирушаємо додому, Великий Лицарю, – сказав Флоріан.

– А якщо знову почнеш кусатися, – сказала Анні, – ноги повисмикую.

Однак не виглядало на те, щоби Міхі збирався чинити опір. У нього клацали зуби, ніби він старшенно змерз. І виглядав ще  меншим і хирлявішим, аніж звичайно. Він слухняно посунув між Флоріаном і Анні. Маргарита й Гінцель підняли Гансика з канапи.. Та не встиг він устати, як відразу ж гепнувся назад.

– Ідіть вперед! – гукнув Генцель навздогїн Анні і Флоріанові. – Ми вас доженемо! Гансика ноги не тримають. 

Маргарита й Гінцель удруге поставили Гансика на ноги. До дверей хатинки вони його сяк-так довели. Та на порозі він знову упав на землю. 

– Маргаритко, моя квітко, так не піде, – сказав Гінцель. - Нам із ним ніколи не впоратись. А щоби його нести, він трішечки  занадто добре вгодований!

– Але ми мусимо! – розпачливо вигукнула Маргарита.

Гінцель похитав головою. 

– У такому темпі – два кроки вперед, впав підняли і ще два кроки – ми тільки після опівночі дійдемо до трамвайної зупинки. Тоді вже і трамваїв не буде!.

– А якщо ти збігаєш по таксі? – спитала Маргарита.

Гінцель подумав: 

– А якщо я приведу твою маму? 

Маргарита похитала головою.

– Приведи краще тата, – сказала вона тихо. – Подзвони йому. Внизу, там де ми завернули за ріг, я бачила телефонну будку.

Гінцель пробурмотів номер телефону помешкання Маргаритиного тата, щоби переконатися, що він його пам'ятає. Маргарита  кивнула і прошепотіла: 

– Але швидше, прошу тебе. Гінцель побіг. Маргарита зачинила двері і спро6увала повернути Гансика на канапу. 

– Ходи, Гансику, ходи, підлога холодна, будь ласка, будь ласка ходи! – шепотіла вона братові на вухо, та він не зрушив з місця.

Не допомогло ні шарпання, ні смикання, ні копання, ні штурхання. Гансик лише спромігся на тихий стогін: «Я би хотів зараз бути мертвим». 

Отож, Маргарита присіла біля брата і накрила його плечі ковдрою.

– Кожен часом робить дурниці, Гансику! – сказала вона і хотіла погладити хлопця, але той відсмикнув голову. – Найголовніше, щоби ти зрозумів, як це було тупо! – сказала Маргарита.

– Це не було тупо! – сказав Гансик. – Це тільки ви так кажете. Це було цілком правильно. Ми їм показали! Вони, певно, точно перелякалися до смерті!

І Гансик знову заридав. Маргарита вже не мала бажання його потішати. Загорнута в ковдри схлипуюча гора драглистого сала раптом видалася їй доволі чужою. З її улюбленим братчиком Гансиком зарюмсаний монстр не мав нічого спільного.

Маргарита вийшла з будиночка, виглядаючи Гінцеля. Тепер довкола вже була темнюща ніч. Маргарита злякалася, що Гінцель не знайде дороги назад. Стежка до цієї дачі виглядала точнісінько так само, як і до сусідніх. Маргарита повернулась у будиночок і почала шукати вимикачі, вирішивши, що треба засвітити всі лампи, щоби Гінцель міг орієнтуватися на світло. Вона знайшла один вимикач для лампи під стелею і ще один -до двох ліхтарів праворуч і ліворуч від вхідних дверей.

– Вимкни світло, – занив Гансик. – Мене болять очі!

– Примружся, – тільки і сказала Маргарита. Вона прихилилася до відчинених дверей і почала чекати.

– Зачини двері, мені зимно, – промимрив Гансик. ~ Заткайся! – гримнула Маргарита.

Коли Гінцель вибіг, Маргарита не подивилася на годинник. Але, стоячи у відчинених дверях, вона спостерігала за секундною стрілкою свого годинника. Та вже накрутила тринадцять кіл. «За цей час, – у паніці думала Маргарита, – можна було тричі збігати до телефонної будки і назад. Навіть якщо бігти повільніше, ніж Гінцель. Навіть якщо він побіг до ресторану, за чотири квартали звідси, то теж уже давно мав би бути тут».

– Зараз приїде поліція? – тихо спитав Гансик. – Гінцель пішов за фараонами?

– Що за дурні питання! – відрубала Маргарита, вдивляючись у ніч.

– Чого ж ми тоді чекаємо? – спитав Гансик, цього разу трохи голосніше.

– Чого ж нам іще