Читати книгу - "Зоряний лицар"

І все-таки він уперто йшов: у русі залишалася надія, але з кожним кроком вона танула.

Раптом Гліб почув якийсь неясний звук. Він прислухався, і серце в нього радісно затріпотіло. Це був перелив дзвіночка. Звук наближався, поступово до нього додалися й інші: кінське фиркання й скрип коліс.

Втомлений подорожній поспішив на звук. Повз нього, метрів за сто проїхав віз.

— Постривайте! — крикнув Гліб, та окрик вийшов жалюгідним і ледве чутним.

Юнак із жахом зрозумів, що його не помітили. Віз віддалявся. Єдина дарована йому можливість урятуватися вислизала. Гліб був на грані розпачу, аж раптом провидіння зглянулося над ним. Як часто буває в житті: успіх для одного обертається невдачею для іншого. Віз труснуло, повело убік, і він перевернувся, потрапивши в яму, повну рідкої багнюки.

— Ох, щоб тебе! — лайнувся візник. — Це ти винен, Степку, лихоманка тебе бери! Якого дідька потяглися проти ночі? Дорогу, бач, як розвезло.

— Таж видіння мені було, — виправдувався хлоп’ячий голос.

— Видіння, — передражнив його візник. — Користі від твого видіння, як із блохи молока. Лозиною тебе мало гладив нижче спини, от і все видіння. І я, дурень старий, тебе послухав. Не інакше як нечистий поплутав. Ач віз як покрутило. Давай, виправляй.

Подорожніх було двоє: літній, але досить міцний чоловік і хлопчик підліток. Поки вони вовтузилися з возом, Гліб поспішив до них.

«Тільки б встигнути, доки вони не від’їхали», — як заклинання, повторював він. Люди, як і раніше, не зважали на нього, зайняті роботою. Колесо глибоко зав’язло в болоті. По коліна в бруді мандрівці намагалися визволити його, але марно. Робітники спітніли від натуги й зробили перерву. Степко розправив спину і раптом побачив самотню фігуру, що наближалася до них. У знесиленому, вкритому з голови до ніг брудом подорожньому важко було впізнати вельможного принца.

— Діду, поглянь, хтось іде, — прошепотів Степко, указуючи на Гліба.

— Боже милостивий, тільки б не погань яка, — перехрестився старий.

— Ні, здається, людина, — похитав головою парубійко.

— Погань теж іноді на людину схожа, — заперечив візник й перехрестив Гліба, аби переконатися, що він не перевертень, та, мабуть, вирішивши, що цього недостатньо, наказав: — Стій! Спершу перехрестися, а потім вже підходь до чесних людей.

Гліб слухняно перехрестився, про себе подумавши, добре ж він має виглядати, якщо його приймають за мару.

— Я ж казав, що людина, — сказав Степко дідові.

— Дідько його знає. З вигляду — чистісінька примара, — заперечив дід та крикнув:

— Правду кажи. Як тут опинився? Ким будеш? Ти часом не злодій який?

— Я заблукав. Допоможіть, — сказав Гліб.

— Діду, навіщо лякаєш незнайому людину? Бачиш, він геть знесилений, — вгамував старого Степко.

— Молодий ще мене повчати. Я тут на всіляких розбійників надивився, — сказав старий, але все-таки трохи заспокоївся.

— Гаразд. Ходи-но сюди. Допоможеш віз витягти, ми тебе із собою заберемо. Допомоги від Гліба було небагато. Він так утомився, що ледь пересував ноги. Але все-таки він старанно заходився разом зі Степком підкладати каміння під застрягле колесо.

— Куди ти його кладеш, лихоманка б тебе побила. Не збоку треба класти, а під обід. Ледаре косорукий. Невже ніколи віз не витягав?! — покрикував дід на нового помічника.

— Нарешті старий вирішив, що настав час спробувати підштовхнути віз позаду. Вони утрьох налягли, шкапа напружилася, і віз виїхав з ями, забризкавши всіх від голови до ніг брудом.

— Ну, здається, впоралися, — сказав візник, утираючи піт із чола. Подорожні сіли на віз, і кінь покірно потрусив по дорозі.

— Куди ми їдемо? — поцікавився Гліб.

— У село, куди ж іще? Так і бути, дамо притулок тобі до ранку. Тільки зауваж, як помічу, що ти хочеш щось поцупити, різками так почастую, що не зрадієш, — суворо попередив старий.

— Мені треба додому. Там будуть хвилюватися. Відвезіть мене, я заплачу, — попросив Гліб.

— Ач який, він ще й керувати надумав. Так ми і розігналися кожного бурлаку по домівках розвозити, — невдоволено пробурчав дід і, зирнувши на Степка, додав: — На сьогодні вже наїздилися завдяки декому. Досить. Час і на печі посидіти, кістки погріти. Подякуй, що тебе до своєї хати пускаємо, як порядну людину. Підсохнеш, обігрієшся, а завтра — йди хоч світ за очі.

Гліб зрозумів, що наполягати марно. До того ж одяг і справді слід було просушити, щоб не підхопити запалення легенів.

Коли мандрівці приїхали додому, Степко приніс зі стосу дров і, поки дід розтоплював у печі, поліз у погріб за їжею. Глібу дали суху полотняну сорочку, латану, але чисту.