Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Він мусить поговорити з Річардом і переконати його не казати поліції та Анні про роль Марко в цьому злочині. Як йому це вдасться? Він мусить запевнити їх, що Анна не винесе шоку, що новина про те, що Марко причетний до викрадення, може буквально знищити її.

Батьки Анни завжди йому це пам’ятатимуть, але принаймні вони з Анною та Корою знову будуть родиною. Якщо дитину повернуть, Анна буде щаслива. Він може почати спочатку, працювати на розрив заради них. Можливо, Річард і не хоче видавати його. Це погано вплине на його імідж, зашкодить його репутації у бізнес-спільноті. Можливо, Річарду просто потрібні брудні таємниці, за допомогою яких можна буде решту життя тримати Марко на повідку. Це так схоже на Річарда. Марко починає дихати спокійніше.

Він має позбутися телефону. Що як Анна набере останній номер і натрапить на свого батька? Потім він згадує, що вона не знає, як розблоковується екран. Однаково, слід його позбутися. Це підтвердження зв’язку між ним і зникненням Кори. Не можна дозволити, щоб він потрапив у руки поліції.

Лишається проблема Синтії з її відео. Він не має уявлення, що з цим робити. Деякий час вона мовчатиме. Стільки часу, скільки він буде здатний переконувати її в тому, що дістане гроші, яких вона вимагає.

Господи, як усе заплутано.

Марко встає в темряві й тихо рухається встеленою килимом кімнатою, обережно, щоб не розбудити дружину. Він швидко вдягається в ті самі джинси й футболку, в яких був напередодні. Потім іде в кабінет і дістає телефон із шухляди, куди поклав його ввечері. Вмикає його і востаннє перевіряє. Тримати його в себе немає сенсу. Якщо йому буде потрібно поговорити з Річардом, він зробить це напряму. Окрім відео Синтії, телефон — єдиний фізичний доказ, що свідчить проти нього.

Усе по порядку. Спершу — позбутися телефону.

Він бере ключі від машини з вази біля парадних дверей. Думає про те, щоб лишити Анні записку, але потім розуміє, що повернеться до того, як вона прокинеться, тож про це можна не турбуватися. Він тихо ковзає через задні двері, проходить подвір’ям у гараж і сідає в «Ауді».

Прохолодно, ще не розвиднілося. Він не прийняв чіткого рішення про те, що робитиме з телефоном, але от він уже їде в бік озера. Навкруги темно. Ведучи машину, самотній на порожньому шосе, він думає про Синтію. Треба належати до певного типу людей, щоб шантажувати інших. Він думає, що ще вона робила. Чи не зможе він знайти проти неї нічого настільки ж поганого, наскільки вона має проти нього? Щоб урівноважити ситуацію. Якщо він не зможе нічого знайти, то, можливо, зможе якось її підставити. У цьому йому знадобиться допомога. Він внутрішньо зіщулюється. Чинити злочини — не його спеціалізація, але він, здається, риє собі дедалі глибшу могилу.

Він хапається за ідею, що в його життя може повернутися спокій разом із поверненням Кори, цілої та неушкодженої, якщо Річард триматиме усе в таємниці та якщо йому вдасться знайти щось таке, що змусить Синтію відступити. В нього немає можливості заплатити їй тепер і платити надалі. Він не може дозволити собі опинитися в її владі.

Але навіть якщо йому вдасться це, в нього вже ніколи, ніколи не буде спокійно на душі. Він це знає. Він житиме заради Кори та Анни. Намагатиметься з усіх сил дати їм якомога щасливіше життя. Він їм це заборгував. Не важливо, чи щасливий він сам, — його позбавлено будь-яких прав на щастя.

Він паркує машину під деревом, на своєму улюбленому місці з виглядом на озеро. Сидить у машині кілька хвилин, пригадуючи, як востаннє був тут. Стільки усього сталося відтоді. Коли він був тут минулого разу, всього лише кілька днів тому, він був упевнений, що зможе забрати Кору. Якби все пішло так, як мусило, тепер він уже повернув би дитину й отримав гроші, й ніхто б нічого не знав.

Але все пішло догори дригом.

Нарешті він виходить із машини. Рано-вранці біля озера прохолодно. Небо починає світлішати. Телефон у нього в кишені. Він іде пляжем. Збирається дійти до кінця причалу й кинути мобільника в озеро, де ніхто ніколи його не знайде. Принаймні про це йому можна буде не думати.

Деякий час він стоїть на краю причалу, сповнений каяття. Потім дістає з кишені телефон. Витирає його з усіх боків, аби про всяк випадок стерти відбитки пальців. Підлітком він добре грав у бейсбол. Він щосили кидає телефон в озеро. Той б’ється об воду і з гучним «бульком» занурюється. З того місця, де телефон торкнувся води, розходяться концентричні кола. Це нагадує йому про те, як у дитинстві він кидав у озеро камінці. Тепер видається, що то було в іншому житті.

Спекавшись телефону, Марко відчуває полегшення. Він розвертається та йде назад до своєї машини. Довкола вже досить світло. Раптом він із жахом помічає, що на парковці стоїть ще одна машина, машина, якої там раніше не було. Він не знає, коли вона під’їхала. Як можна було не помітити світла її фар? Але, можливо, вона під’їхала щойно й тоді фари були вимкнені.

Не має значення, — каже він собі, хоча шкіра в нього швидко стала «гусячою». Не має особливого значення, що хтось бачив, як на світанку він викидав щось в озеро. Він надто далеко, щоб його впізнали.

Але його машина стоїть на видноті й усім видно її номери. Тепер Марко нервується. Коли він підходить ближче, то може краще роздивитися іншу машину. Це поліцейська машина без написів «ПОЛІЦІЯ». Їх завжди можна відрізнити за решіткою на передній частині. Марко стає погано. Чому тут, у такий час, опинилася поліцейська машина? Марко вкривається холодним потом, а серце його несамовито б’ється. Він намагається спокійно підійти до своєї автівки, тримаючись якнайдалі від поліцейської машини, але не виглядаючи при цьому так, ніби хоче сховатися. Вікно машини опускається. Дідько.

— Усе гаразд? — питає поліцейський, висунувши голову