Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Супроводжую труну з загиблим офіцером нашого полку. Зараз якісь документи оформлюють, і вже завтра виїду далі.

— Куди?

— Аж на Північну Двіну, офіцер був із тамтешніх тубільців, син місцевого князя. Дуже сміливий хлопець, двічі був поранений і щоразу повертався у полк раніше строку. А тут на фронті якраз було затишшя, він їхав зі штабу полку, і куля у серце. Снайпер. Ми того снайпера потім накрили. Нам заборонено було вести вогонь, режим суворої економії снарядів, але заради такої справи дали два батарейних залпи і поховали того німця на його позиції. Розвідники наші потім сказали, що лише шматки від снайпера залишилися. Але офіцера не повернеш. Командир полку попросив супроводжувати труну. Відмовити я не міг, хоча дуже цю справу не люблю.

— Так, справа сумна, — кивнув я.

— Ну що, давайте пом’янемо захисника Отєчества, який наклав головою, — урочисто сказав Мельников, і не встиг я заперечити, як махнув рукою офіціанту. Той миттю підійшов. — А дай нам якихось закусок і графинчик.

— Чарок принеси дві, наш товариш не п’є, — сказав я офіціанту, зітхнув і поплескав капітана по плечу. Той подивився на мене, наче на Юду Іскаріота, аж закахикався, вражений моєю підступністю.

— А що за страшна хвороба така, що пити не можна? — поцікавився Бобров.

— Та печінка попросила бюлетень. Стільки пропустила через себе спиртоузу різноманітного, що не витримала, сердега. Лікарі суворо заборонили. Так, капітане?

Мельников нічого не відповів і ображено відвернувся. У нього на очах аж сльози стояли.

— Мені треба зателефонувати, — підвівся і пішов геть.

— Ой, Іване Карповичу, як ви різко його, — здивувався Бобров, дивлячись услід Мельникову.

— А що робити? Допився капітан, або жити, або пити, так лікарі сказали, то оце стежу, бо самі їх благородь не втримаються.

Офіціант приніс графинчик, дві чарки і тарілку з оселедцем під цибулею. Ми випили за упокій душі загиблого офіцера.

— Як узагалі справи на фронті? — поцікавився я.

— Та не дуже добре, Іване Карповичу. Німця наче зупинили, але не так через те, що ми сильнішими стали, як через те, що не вистачає у німця сил на два фронти. Сидить він як на шпагаті між нами та французами, і це нас рятує. Але й досі перевага в артилерії у німця серйозна, про снаряди не кажу вже. У нас за кожен постріл відповідай, а німець щодня нальоти на позиції робить, виснажує наші війська. — Бобров скривився. — А ще ж революціонери голову підняли.

— Бунтівники? — здивувався я.

— Так. Від початку війни не чутно їх було, а ото після Великого відступу та інших невдач завелися у окопах, наче міль у засипці. Розмови ведуть, листівки розповсюджують, капають на мозок солдатам, що непотрібна ця війна, що ні за що вони кров проливають і так далі. Воно, звісно, від офіцера все залежить. У мене на батареї завелося двоє таких, я їх одразу на гауптвахту відправив. Дисципліну тримаю. Але багато є таких офіцерів, які не цікавляться, чим їхні солдати живуть, і там революційна пропаганда ловить душі простаків. Поки більшість солдатів государю вірні, але ж вірність така справа — сьогодні є, а завтра вже менше. Аби ж іще зміни позитивні були, наступ, перемоги хоч якісь, тоді б краще. А так сидять в окопах, наче щури, щомиті очікують нальоту німецького. І німець налітає, снарядів не береже, на відміну від нас, старців таких. Невесело на фронті, дуже невесело.

Ще по чарці ми випили. Коли прийшов Мельников. Уже з того, як він усміхався і які оченята його задоволені були, зрозумів я, що десь випив капітан. І одразу забув про всі образи. Добре йому стало.

— Іване Карповичу, а ви б, може, з товаришем з’їздили, розвіялися? — несподівано спитав Мельников. Мене аж заціпило від здивування.

— Що?

— Ну, ви ж казали, що задурилися трохи в Петрограді. То з’їздіть, розвійтеся. Звісно, Північна Двіна — це не Крим, але все ж, кажуть, місця там гарні.

— Та хто ж мене відпустить? — не повірив я.

— Поговорю з керівництвом, думаю, що відпустять, — кивнув Мельников.

Я до нього придивився. Може, так набрався, що верзе бозна-що? Та ні, випив, але навіть зі стільця не падає, як часто з ним бувало останнім часом.

— Тільки мені письмовий дозвіл потрібен. Щоб не було потім запитань. — Я вже навчився бути обережним.

— Добре, зробимо і письмовий, — не мав сумнівів Мельников.

— Іване Карповичу, їдьмо! Вас же всі знають, думаю, бідолашним батькам буде приємно, що така людина супроводжувала їхню дитину в останню путь! Будь ласка, Іване Карповичу! Покійний хорошим офіцером був, справжнім захисником Отєчества, викажіть йому повагу!

— Ну добре, якщо буде письмовий дозвіл, то поїду. Героїв треба проводжати в останню путь урочисто.

— Збирайте речі, Іване Карповичу, дозвіл буде, — кивнув капітан.

Я йому не повірив, але ввечері Мельников привіз дозвіл, на бланку військової контррозвідки, зі всіма печатками. На тиждень мене відпускали з Петрограда. Бобров коли побачив мене на вокзалі, то дуже зрадів, а ось я був сумний, бо підозрював, що контррозвідка не просто так пішла мені назустріч. Тільки в чому ж тут була хитрість, я поки не розумів.