Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Та де? І близько не так!
– Ти так не думав. Але насправді саме так і було завжди, і помилка твоя скрізь та сама! Скільки вже ти так житимеш? Чи ти хоч колись навчишся поводитися інакше з новими людьми, які приходять у твоє світобуття.
– Я насправді глибоко любив лиш кількох людей протягом життя, але дуже любив, дуже…
– Любов егоїстична по своїй суті, і ти це добре знаєш. І ще – кожен вбиває те, що любить. Як зможеш цього не робити – врешті станеш собою. І ці твої родичі – то про інше, ти з ними інший. А от коли любиш когось стороннього – спробуй не бути егоїстом. І може тоді виграєш себе у себе самого.
– Та що ти знаєш про любов, пацан!? Ти ще ніколи нікого й не любив по-справжньому, не вмирав ні за ким так, що жити не хотілось, коли тебе кидали після довшого чи коротшого періоду примарного щастя, коли до цього ти готовий був розділити з цією людиною через взаємну любов все, що ти набув, і самого себе включно… І це стосувалось і тих, кого я хотів усиновлювати… Не лише жінок! А ти розводиш тут категоричні юнацькі сентенції! Це тобі здається, як і багатьом юнакам, що ти все знаєш. А в дійсності минає чимало років, аж доки молода людина спромагається на усвідомлення того, що нічого не знає. Або не збагне ніколи, і так і помре старим самозакоханим вузьколобим бевзем… Гаразд, це і все, що ти мав мені сказати?
– Та ні, не все! Ти таки прокинувся, хоч і пізно. І зараз ти знову на Порозі. Маєш ще шанс вернутися по сліду. Бо ти втратив напрямок вже давно, і скільки б не намагався, завертаєш не туди. Зараз тільки вони можуть допомогти тобі, оці твої хлопці. І не гадай, що тільки ти їм потрібен. Насправді вони тобі потрібні значно більше…
У цю мить я подивився на Любка і Богдана і помітив, що вони вже давно не розмовляють, дивляться на мене і слухають нашу розмову.
У мене пересохло в роті.
– Ось він! – сказав я дерев'яним голосом! – Ось він, той, кого ми шукали, сидить перед вами. Можете познайомитись.
– Так! – сказав Любко.
– Так! – сказав Богдан.
Вони й далі дивились тільки на мене.
– Чому ви дивитесь на мене? Дивіться на нього!
Вони мовчки обоє подивились у тому напрямку, в якому я їм показував.
– Пако! Там дзеркало! – сказав Любко нервово.
– Пако! Подивись уважно! Там у дзеркалі – Ти!! – Богдан майже кричав. – Пако! Він – це ти!
І в цю мить я збагнув, що шукав і що знаходив зараз з їхньою допомогою, тікаючи від себе самого і шукаючи сам себе. Той хлопець, яким я був колись, завжди був у мені, але одного разу я втратив його, і тепер він вернувся. А точніше – я вернувся.
Образ проти мене в кріслі розплився і враз замість того юнака я побачив себе літнього, що сидів напроти себе самого і відбивався у дзеркалі!
І я втратив притомність.
Не знаю скільки часу я був без пам'яті, мабуть, недовго, але отямився, коли Любко розтирав мені скроні горілкою (де вони взяли горілку?), а Богдан масував мені долоні.
Я подивився на них, і мені стало добре. Все минуло. Я вже нічого не шукав.
Далі все було просто і весело. Допили, що мали, збігали ще в ресторан, запаслись на завтра, поїхали додому.
Але я вже був інший. Я просто затримався у довгому сні.
Ми вже сиділи в поїзді.
– От тепер, я думаю, ви з нею все погодите… – Любко усміхнувся, лукаво примружуючи очі.
Може, й так.
День КазановиВадим прокинувся в непоганому гуморі, подивився на годинник і задоволено посміхнувся. Половина десятої. Врешті-таки виспався.
Все ж таки добре, що є два вихідних і можна двічі за тиждень висипатись і, прокинувшись, порадіти життю.
Кажуть, що в понеділок не варто, вітаючись, казати «Добрий ранок!», бо в понеділок ранок добрим не буває.
Згадав вчорашній день і зітхнув.
Спершу котяча пані учора добряче дістала його, а потім ще той козел з філософами.
Ця клієнтка десь із місяць тому зателефонувала йому і довго й нудно вимагала різного роду пояснень щодо підключення мережі телефонів, а поруч сиділа Вадимова шефиня і терпляче чекала, поки закінчиться розмова, бо – увага! – клієнт завжди правий, тут на UMC закони чіткі і суворі. Абсолютне сприйняття клієнта, що би він не втикав, це його право, а він є – наші гроші.
І ця суча клієнтка по закінченні розмови подзвонила шефині і почала нести якусь дурню, що Вадим на неї кричав і її ображав. А шефиня чітко і крізь зуби, як вона вміє, відповіла, що вона сиділа поряд і нічого подібного не було і прошу не вигадувати. Що вже та промимрила – невідомо, якось, певне, викрутилась. Але є така публіка – ти їй сци в глаза,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Паморочливий запах джунглів», після закриття браузера.