Читати книгу - "Вокс"

— Праворуч, а тепер спробуймо ще раз! — заревів зичний горловий голос. — Ану підставляй спини! — Цвьохнув гарапник, йойки подужчали. — Піднімай вище! Вище1.

— Невільницькі гурти, — понуро буркнув Ксант. — Робота в лісі не припиняється ні вдень, ні вночі.

У повітрі лящав роз’ярілий наглядачів голос.

— Недоумку! — загорлав він, і знов, ще голосніше, ніж перше, хвисьнув його нагай. — Ще раз таке утнеш, і я скручу твої кістляві в’язи!

Маґда пощулилася.

Ксант, ні на мить не спиняючись, крутив педалі, кошик не переставав спускатися, і ось Маґда упритул наблизилася до невільницького гурту. Дівчина зойкнула — і затисла собі рота.

Ні, Маґда знала, що життя невільників було не мед, а надто тих, кого засуджували до робіт у Санктафракському лісі. Та чи знайшлися б слова, щоб описати жалюгідних сарак, яких вона бачила зараз?

Невільників було душ із дванадцятеро, зібраних з усіх кінців Світокраю. У чорношкірих патлатих істотах їй пощастило розпізнати риси міських гномів, гоблінів-бражників. Нетряк, троль-тягайло, пара плескатоголових гоблінів… Коли ти попадав на каторгу в Санктафракський ліс, ніхто не допитувався, хто ти і де твій край.

Сіромашні невільники, одягнуті в самі лише настегенні пов’язки, важачи головою, балансували на благеньких риштуваннях та вузьких дошках. Знемагаючи під вагою залізнодеревної бантини, вони відчайдушно перли її на вказане місце. Вигляд небораків викликав у Маґди сльози. Усіх рабів споріднювало те, що їхні напружені м’язи скидалися радше на вузлувате мотуззя, а випнуті кістки — на паліччя. Їх тут морили голодом.

— І нічим ти їм не допоможеш, — самими губами прошелестів Ксант.

— Знаю, — скривилася Маґда. — Що може бути гіршого!

Невільники раз по раз намагалися висадити важку поперечку на потрібну висоту, і їхні стогони здіймалися й опадали, мов хвилі.

— Вище! Вище! — ревнув чийсь голос, і з присмерку на світло виступив молотоголовий гоблін у рогатому мідяному шоломі та важких шкіряних обладунках. Він ляснув гарапником. — Ще на півступня! — зарепетував наглядач, підганяючи рабів наперед.

Ураз почувся притлумлений зойк, і Маґда побачила, як один гоблін-бражник спіткнувся і впав навколішки. Знову розляглися стогони: решта невільників, ризикуючи зірватися з бантини, щосили тужилися утримати залізнодеревну перечку. Роз’юшений молотоголовець приступив до тремтячого гобліна, схопив його за шкірки і відірвав від бантини.

— Я тебе попереджував! — просичав він. Ти не вартий того клопоту, якого нам завдаєш. — Він струснув перепудженим бражником і міцно взяв його за лікоть. Тоді обернувся до решти. — Тепер вам доведеться працювати ще щиріше!

З цими словами він схопив бражникову голову і різко крутнув її праворуч. Щось сухо хруснуло.

Маґда нажахано заволала.

Молотоголовець крутнувся на п’ятах і вирячився на дівчину.

— Сторожі, еге? — вишкірився він.

Маґда похнюпила очі. Добре, що кирея мала каптура: не видно заплаканого обличчя!

— Моє шанування! — відгукнувся Ксант, на хвильку перестаючи крутити педалі. — Радий бачити, що майбутнє святої Санктафракської скелі доручено таким надійним рукам. Про твої старання дізнається сам Найвищий Сторож.

Убивця скинув із помосту обм’якле тіло мертвого бражника і стояв, узявши руки в боки.

— Допоки старий машкароморд буде нам платити, ми будемо пильнувати цієї дорогоцінної скелі, — прогарчав він. Крива посмішка, оголивши разом із суцільними щербами і його ниці наміри, блискавкою промайнула по обличчю молотоголовця. — А ви не позичили б робочих рук?

Ксант промовчав і з подвоєною енергією закрутив педалями спускового механізму.

Маґді відібрало язика. Її до глибини душі вразив стан невільників, приречених працювати до цілковитої знемоги. У дівочій пам’яті знову і знову оживало наглядачеве звірство. Кошик стремів донизу, стогонів не було вже чути, але дівчина знала: вона пам’ятатиме це до гробу.

— Маґдо, — Ксант повернувся до юної бібліотекарки. Та вона й не ворухнулася, з головою поринувши в роздуми. — Маґдо! Ми вже прибули. — Кошик м’яко гупнув на землю, і Ксант, щоб ланцюг не розкручувався далі, застопорив гальмівний важіль, зслизнув із сидіння і вискочив із кошика. — Маґдо, — промовив він утретє і потермосив дівчину за плечі. — Ми сливе допевнилися свого. Найгірше позаду.

— Так, для нас, — хмуро погодилася Маґда.

Із Ксантовою допомогою вона покинула кошика і розгублено роззиралася круг себе.

— Чогось шукаєте? — прохарчав чийсь голос.

Маґда сахнулася з несподіванки. Ксант обкрутився на місці — перед ними, згорнувши на грудях здоровенні руки, стовбичив Сторож-нетряк.

— Скельні гемони верещать, — промовив хлопець. Сторож обкинув його зневажливим поглядом, і на вустах його зазміїлася крива посмішка.

— Ге, знайоме обличчя, — стрепенувся гоблін, і очі його хижо заблищали. Він зняв з пояса важку булаву. На гострих шпичках заграло яре сонячне світло.

— Негайно вступися! — скомандував Ксант, і голос його затремтів з люті. — Я — Ксант Філатін, виконую доручення самого Найвищого Сторожа. Якщо він узнає про це неподобство…

Тут пітьма за його спиною заворушилася, і з неї виступила якась личина: хтось жилавий, із зализаним волоссям та тхорячим писком.

— Найвищий знатиме про це неподобство дуже хутко, — прорипів він.

— Леддікс! — ахнув Ксант і сполотнів.

— Що, Ксанте, не сподівався мене здибати? — усміхнувся доглядач клітки. — Невже ти так і не допетрав, що я не спускав тебе з очей? — Він тихенько хихикнув. — Довго я чекав на цю мить, підступний мій друже. Страх як довго…

— Леддіксе, ти… ти робиш велику дурницю, — зауважив Ксант. — Я тебе остерігаю.

— Ти остерігаєш мене? — Леддікс скривився, вдаючи подив. — О, та ти слизняк, Ксанте Філатіне. Підлестився до Найвищого Сторожа і забиваєш йому баки, своїми зрадецькими побрехеньками наструнчуєш його проти мене. — Його обличчя скам’яніло. — Але тепер ти теліпаєшся у мене на гачку, мов тлуста риба-болотниця, що взяла принаду…

— Та як ти смієш! — скричав Ксант із крижаною люттю, на яку тільки міг здобутися.

Леддікс ляснув пальцями, Сторож-нетряк шарахнув до хлопця і замахнувся булавою.