Читати книгу - "Шлях меча"

Усі, крім Кобланового підмайстра, який випадково залишився цієї ночі в домі свого устада. Чен, заховавши Єдинорога в піхви, притримав підмайстра за рукав наспіх накинутого чекменя – і чомусь перше, що впало в око юнакові, коли він обернувся, був блазнів кинджал-дзютте за поясом Чена Анкора Вейського.

– У кузню! – Чен страшно ощирився, що, певно, мусило означати усмішку, і владно підштовхнув оторопілого хлопця. – Ключі не забудь!..

Приблизно за годину, коли бойня в провулку перестала бути таємницею, коли провели приреченими поглядами паланкін, де над тілом Друдла – а воно ще іноді здригалося – схилився особистий лікар еміра Дауда, чиї старечі пальці із суєтною безнадією перебирали в сумці якісь склянки; коли в маленької Чин закінчилися сльози, а у Фальґрима – прокльони, коли ніхто так і не зважився назвати своїм ім’ям те, що вчинив цієї ночі однорукий Чен – одне слово, коли всі нарешті повернулися в дім, а відтак на чолі з суворим Кобланом пройшли в кузню, – то питання, готові зірватися з язика, так і не прозвучали.

Двері в Кобланове царство металу були відчинені, у глибині, біля розкритої скрині винувато розводив руками скуйовджений підмайстер…

А за крок від пройми дверей стояв Чен Анкор, із голови до ніг закутий у залізо.

Принаймні так здалося присутнім – хоча сам Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, якби він випадково встав зі свого могильного кургану, побачив би, що значна частина його знаменитого панцира згодом розгубилася, через що важкі лати перестали бути важкими, ставши мало не вдвічі легші.

І звичайно ж, упізнав би шалений Абу-т-Таїб свій кольчужний пластинчастий панцир із опуклим нагрудним зерцалом синьої сталі й сітчастим пологом із розрізами, що опускаються до середини Ченових стегон; упізнав би воронені наручі й опліччя – підбиті зсередини, як і панцир, подвійним бузковим оксамитом, між шарами якого для пружності було накладено кінський волос; упізнав би гостроверхий просічний шолом зі стрілкою, що закриває перенісся господаря і звисає на потилицю кільчастої бармицею…

На овальному зерцалі було вибито двовірш-бейт, який аль-Мутанаббі колись присвятив собі й своєму мечу:

Немов канули у міжчасся віки й події, і знову заговорив перший емір Кабірський – хоча лише пам’ять залишилася від аль-Мутанаббі.

Пам’ять, та ще лати.

Хай і не всі.

Поножів, приміром, не було. І наколінників. І чобіт, окутих металом. Не збереглися в скрині. І пояса бойового зі сталевими бляхами не знайшлося, то ж довелося Ченові Анкору своїм старим поясом талію перехоплювати.

Не в поясі, втім, справа, а в тому, що висів на ньому в буденних шкіряних піхвах прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг; а обабіч пряжки стриміли руків’я двох кинджалів: тупого дзютте Друдла і вузького Сая, якого він підібрав у злощасному провулку. – Прощайте, – ні на кого не дивлячись, кинув Чен – і всі завважили, що тепер і ліву, здорову руку Чена обтягає латна рукавиця.

– Прощайте. Хто-небудь нехай передасть емірові Дауду, що Чен поїхав у Мейлань, а в Кабірі ще довго буде тихо, не беручи до уваги пліток. Косе, ти йди додому і збери мене в дорогу. – І навіщось додав іще раз: – Я їду в Мейлань. Сам. Сам під небом…

…Дворецький Чена, худий і суворий ан-Танья, вийшов на вулицю, накинув на плечі короткий фіолетовий зі сріблом плащ – кольорів дому Анкорів – і задумливо торкнувся ефеса свого незмінного естока.

– Аякже, сам… – неголосно пробурчав Кос. – А хто тоді на тобі, Вищий Чене, все це залізо застібати-розстібати буде?! Ти мене поки що не звільняв… а звільниш, тоді ти мені тим паче не наказ, куди і з ким їхати! Правильно?..

І, не чекаючи першого кроку ан-Таньї, згідно брязнув есток із крученою ґардою із чотирьох смуг, на чорній сталі якої було вибите клеймо – єдиноріг, що став дибки.

Правильно, мовляв…

А в кузні щось гаряче доводила Фальґримові Білявому шляхетна пані Ак-Нінчі, підкріплюючи свої докази такими аж ніяк не шляхетними висловлюваннями чабанів Малого Хакаса, що зашарілий Фальґрим лише головою крутив і міцніше спирався на свій дворучний еспадон Ґвеніль. І смаглявий Діомед із Кімени захоплено крутив кривим мечем-махайрою, – мало не зачіпаючи Коблана, що саме надійшов, – і приказував збуджено:

– Усе правильно, Чине, все правильно… та мало що він нам сказав! Емірові й без нас усі подробиці повідомлять, знайдуться доброзичливці… послухай, Чорний Лебедю, ти ж молодець, ти навіть сама не знаєш, який ти молодець!.. лише Мітлу поклади, бо ти мені зараз око виколеш…

…Над Кабіром сходило сонце.

Над далеким Мейланем сходило сонце.

І там, на краю світу, за дуже поганими пісками Кулхана, за Восьмим пеклом Хракуташа, де Вухатий демон У перековує непридатних Придатків, глухо гарчачи й граючи вогненним молотом, – над неймовірною Шулмою теж сходило сонце.

Його промені весело грали на воді, на барханах, на Звитяжцях, які були колись просто зброєю, і на зброї, яка ще не стала Звитяжцями – бо всі рівні перед сходом.

Бо – ранок.