Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Сів на камені я край дороги

І тут Леся дожидав старого.

Надійшов він десь за півгодини.

«Вибачай,- сказав мені,- небоже!

Трохи там загутався в шиночку,

Люльку запечи була потреба.

А ось на тобі твою горівку».

Взяв я фляжку, і мене скортіло

Випити її хоч половину,

Аби в серці хробака залляти.

Та як тільки відіткав я корок

І до шийки ротом прихилився,

Щось такеє вдарило на мене,

Що з відразою та жахом мало

Я ту фляжку не пустив на землю.

Та отямившися за хвилину,

Лесеві я дав її й промовив:

«На та випий!» Але більш ні слова

Я не міг тоді йому сказати.

Тільки знаю, що від тої хвилі

Я горівки вже не мав у роті.

Я зарікся того дня ніколи

На Черемош більше не ходити,

Ні дараби більше не гонити.

Так прожив я дві чи три неділі

Дома при роботі господарській.

Та коли в неділю коло церкви

Я почув, що повінь у вівторок

Буде йти, хоч се звичайне діло,-

Щось мене торкнуло в саме серце.

І я, не міркуючи нічого,

В понеділок досвіта зібрався

І з сокирою пішов у Жаб’є.

Там покликав Леся я старого,

І ми вдвох пішли аж на Дземброню

Та й давай дарабу лаштувати.

Злаштували, переночували,

А в вівторок, повені діждавши,

Вниз рікою ми її погнали.

Не було турботи ні гризоти,

Тільки як ми вже до Ясенова

Наблизилися, до того місця,

Де в ріку на бистрині глибокій

Із дараби зсунувся хлопчина,

Знов мене обхопила тривога,

І я пильно в воду став глядіти,

Чи не вирне з неї потопленик.

Але шумно гнала бистра хвиля,

Клекотів Черемош під скалою,

А дараба сунула стрілою,

Та хлопчини ні сліду не видно.

І почав я між керманичами

Де в кого розвідувать помалу,

Чи не бачив хто дня того й того

Втопленого нижче Ясенова.

Та ніхто не міг мені сказати.

А вертаючи із Кут додому,

Я почав також у Ясенові

У шинку чи де-будь на дорозі

Звідувать потроху у прохожих,

Чи в кого тут хлопець не втопився.

Та ніхто не міг мені сказати,

І мій страх помалу став минати.

Та бо не минуло моє лихо!

Як бувало де з ким посварюся,

Жінку вдарю в злості чи дитину,

То ану-ко завше тої ночі

Мені сниться, що плину водою

І сидить у мене на дарабі

Той сам хлопець, скулений і тихий,

І глядить у каламутну воду,

І помалу із кінця дараби

Босі ноги в воду опускає,

Потім, обернувшись на дарабі,

Між ковбками черевом лягає,

За ковбки вчепившися руками,

Звільна в воду тіло посуває.

Тоне в хвилях, тільки з хвиль до мене

Кілька раз руками замахає.

Були ночі ті страшні для мене,

Весь день потім я ходив маркітний,

Щось неначе ссало в мене душу,

Що я гріх свій відкупити мушу.

Вибравсь я до сповіді святої,

Панотцю, що був тут перед вами,

Розповів усю свою пригоду,

Правда, дещо трохи промовчавши.

Панотець, подумавши, говорить:

«Що ж, небоже, я не можу знати,

Чим би тут ти міг буть винуватий.

Адже хлопця в воду не зіпхнув ти.

Що не остеріг його перед водою,

Се не гріх ще, бо не міг ти знати,

Чи він ліпше воду ту не знає.

А що страх тобі такий діймає,

Я на те не вмію ради дати».

Так прожив я рік один і другий,

Часто забував свою пригоду

І не чув уже страху ніколи,

Пливучи побіля Ясенова.

Та ось трафилося мені лихо,

Що я дома за якусь дрібницю

Дуже всердився і в пересерді

Тяжко так побив свою Марічку,

Що водою мусив відливати.

Не заслабла жінка з тих побоїв,

Та я ніч мав після них страшную,

Бо мені приснився знов Черемош

Каламутний, хлопець на дарабі,

Його втоплення у бистрих хвилях

І його лице, таке тривожне,

Мовби помочі благав від мене.

Решту ночі я провів безсонно

І надумався відбуть покуту,

Перейтися пішки до Сучави

Й там з гріха свойого сповідаться.

Та не мав я щастя у Сучаві.

Трафив на священика старого,

Що спішився і невважно слухав

Та нерадо сповіді моєї.

Та коли скінчив я свою сповідь,

Він сердито обізвавсь до мене:

«Глупий гуцуле, се все дурниця,

Що тобі до голови приходить.

Сповідай мені гріхи достотні,

А не привиди та сни п’яницькі!

Певно, ти надміру випиваєш,

Тому й сни такі погані маєш».

Не признався я тому попові,

Що вже кілька літ не п’ю горівки,

Та, не ждучи в нього розгрішіння,

Я перехрестився й віддалився.

І була мені тут довша пільга,

Бо в житті я більше пильнувався,

Здержував свій гнів та пересердя

І з сусідами миром держався.

Аж коли моя Марічка вмерла,

Не проживши й десять літ зо мною,

Я побачив знов у сні хлопчину,

Що з води махав мені рукою.

Знов тоді пішов я до Сучави,

Той раз там застав черця старого,

Що, спокійно вислухавши сповідь,

От таке сказав до мене слово:

«Синочку, коли усе по правді

Ти сказав ось тут передо мною,

То даю тобі я розгрішіння

Хоч, їй-богу, сам не знаю за що.

І не завдаю тобі покути,

Бо ти сам себе в грісі не знаєш,

Сам собі покуту накладаєш».

От таке я виніс із Сучави,

І