Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

Вони знаходили розраду в компанії одне одного й проводили разом багато часу – їздили верхи, гуляли, танцювали або байдикували, бо в Ніцці ніхто не може бути серйозним і діяльним протягом усього сезону веселощів. Зовні вони справляли враження пари, що розважається найбезтурботнішим чином, але обидвоє, майже несвідомо, щодня робили нові відкриття й закріплювали певне ставлення один до одного.

Емі росла в очах свого супутника, але він втрачав її повагу, і кожен відчув це ще до того, як було вимовлено хоч слово. Емі намагалася сподобатися й догодити йому і в тому досягла успіху. Вона була вдячна йому за ті задоволення, які він їй приносив, а відплачувала тими маленькими люб’язностями, які витончена жінка вміє надавати з невимовним шармом.

Лорі, навпаки, не робив жодних зусиль, дозволяючи собі плисти за течією і намагаючись забути про свій смуток у такий спосіб, ніби всі жінки зобов’язані йому добрим словом лише через те, що одна з них була до нього байдужою. Йому нічого не вартувало бути щедрим, і він подарував би Емі всі дрібнички в Ніцці, якби вона погодилася їх прийняти, але водночас відчував, що не може змінити думку, яка складається в неї про нього, і, мабуть, навіть боявся проникливих блакитних очей, які стежили за ним з подивом – трохи презирливим і трохи сумним.

– Усі інші поїхали на цілий день в Монако, але я вирішила залишитися, щоб написати листа. Тепер все готово, і я їду до Вальрози робити ескізи. А ти поїдеш? – запитала Емі, коли одного чарівного дня Лорі, як зазвичай, ліниво забрів до неї після обіду.

– Мабуть, але чи не занадто спекотно для такої далекої прогулянки? – відповів він неспішно. Затінений салон здавався дуже привабливим після вуличної спеки.

– Я хочу взяти маленький екіпаж. Баптист правитиме, а тобі доведеться всього лиш тримати свою парасольку і не бруднити рукавички, – відповіла Емі, саркастично глянувши на бездоганно чисті тонкі лайкові рукавички, що завжди були слабкістю Лорі.

– Тоді поїду з задоволенням, – і він простягнув руку до її ескізного альбому. Але вона сунула альбом під руку з різким:

– Не трудися. Мені не важко, але тобі це, схоже, не під силу, – і легко збігла вниз.

Лорі підняв брови й ледачим кроком пішов за нею. Але коли вони сіли в екіпаж, він сам взяв віжки, а маленькому Баптисту залишалося лише скласти руки й дрімати на своїй лавочці.

Ці двоє ніколи не сварилися – Емі була занадто тактовна, а Лорі, в цей період, занадто ледачий. Тож через хвилину він кинув запитливий погляд під поля її капелюха, а вона відповіла йому усмішкою – й далі вони їхали в найдружелюбнішому настрої. Це була чудова поїздка по звивистих дорогах, уздовж яких вабливі до краси очі знаходили безліч чудових картин.

Ось – старовинний монастир, з якого лунав урочистий спів. Там – пастух у коротких штанях, дерев’яних сабо і гостроверхому капелюсі, що сидів на камені й грав на сопілці, а його кози в цей час скакали по скелях або лежали біля його ніг. Лагідні сірі ослики, навантажені кошиками свіжоскошеної трави, брели повз їхній екіпаж, а на спині, між зеленими скиртами, – виднілася красива дівчина у модному капелюшку, або старенька, котра пряла на ручному веретені.

Смагляві, з ласкавим поглядом діти вибігали з кумедних маленьких халуп, щоб запропонувати букет або кілька апельсинів, зірвавши їх прямо з гілки. Вузлуваті оливкові дерева покривали пагорби своїм тьмяним листям, у садах висіли золотисті фрукти, величезні червоні анемони плямували дорогу яскравими кольорами, а далі – зелені схили й скельні висоти приморських Альп, що круто здіймалися й біліли на тлі блакитного італійського неба.

Вальроза цілком заслужила свою назву[74], бо в цьому кліматі вічного літа троянди справді росли повсюди. Вони обвивали арки, тягнулися зі своїм солодким привітанням до перехожого між брусами великих воріт, обрамляли алею, пробиралися через лимонні дерева й перисті пальми вгору до вілли на пагорбі.

Кожен тінистий куточок, де кам’яні лави вабили зупинитися й відпочити, був суцільною масою квітів, у кожному прохолодному гроті посміхалася з-під вуалі квітів мармурова німфа, і в кожному фонтані відбивалися червоні, білі або блідо-рожеві троянди, які схилилися, щоб з усмішкою споглядати свою красу. Троянди покривали стіни вілли, драпірували карнизи, прикрашали колони і балюстраду широкої тераси, звідки відкривався чудовий вид на сонячне Середземне море й біле місто, що розкинулося на березі.

– Справжнісінький рай для медового місяця, правда? Ти коли-небудь бачив такі троянди? – запитала Емі, затримавшись на терасі, щоб помилуватися довкруж і насолодитися розкішним ароматом.

– Ні. І такими шипами теж не коловся, – відповів Лорі, сунувши в рота великого пальця після невдалої спроби заволодіти одинокою червоною квіткою, яка, проте, була поза межами досяжності.

– Зірви ту троянду, в якої немає шипів, – сказала Емі, зробивши це з трьома маленькими кремовими квітками, що сяяли на стіні позаду неї. Вона всунула їх у його бутоньєрку на знак примирення, і він стояв з хвилину, дивлячись на них із дивним виразом обличчя. В італійській частині його натури було щось від забобонності, до того ж він перебував у тому стані солодко-гіркої меланхолії, коли обдаровані уявою молоді люди знаходять глибокий сенс у дрібницях, а їжу для романтичних роздумів – всюди.

Дістаючи колючу троянду, він думав про Джо – яскраві квіти личили їй, і вона часто носила такі троянди, які брала в оранжереї. Бліді трояндочки, які дала йому Емі, були з тих, що італійці вкладають у руки покійним, але ніколи – у весільні букети, і на мить він задумався: чи було це поганим знаком для Джо чи для нього? Але вже наступної миті американський здоровий глузд узяв гору над сентиментальністю, і він розсміявся заразливим сміхом, якого Емі не чула від часу його приїзду до Ніцци.

– Добра порада, дотримуючись її, врятуєш пальці, – сказала вона, вважаючи, що його розвеселили її слова.

– Дякую, дотримуватимусь, – відповів він жартома, а кілька місяців потому зробив це всерйоз.

– Скажи мені, Лорі, коли ти їдеш до дідуся? – запитала Емі, вмостившись на кам’яній лаві.

– Дуже скоро.

– Ти казав мені це разів з десять за останні три тижні.

– Із короткими відповідями менше клопоту, смію думати.

– Він чекає на тебе, і ти повинен їхати.

– Гостинна істота! Я це знаю.

– Тоді чому не їдеш?

– Природна зіпсованість, вважаю.

– Радше природні лінощі. Це просто огидно! – й Емі глянула на нього напрочуд суворо.

– Усе не так погано, як здається.