Читати книгу - "Гніздо Кажана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ліза втомлено заплющила очі.
Кров була по всій кімнаті, але для неї вона горілася вогняними літерами на стіні побіля ліжка, й ту погрозу, що було написано невідомо чиєю кров’ю — Яші чи Парасі, — вона помітила відразу ж.
Забирайся геть з «Гнізда Кажана».
Й холод пройшовся спиною, мов дихнув на неї хто невідомий та страшний, той невидимий, ймення котрому було Зло й котрий помстився, занадто жорстоко помстився їй невідомо й за що. Але що ж зробила, що вчинила вона такого, щоби мститися їй так, хто скаже? Чому приїзд її до цього маєтку викликав таку бурхливу ненависть невідомо якої істоти? Й куди подітися їй було від болю того, що з її провини обірвалися два юних і геть непровинних життя. Кортіло бігти, бігти геть із цього страшного будинку, бігти геть від власного болю, й байдуже куди саме, аби тільки не бачити мертвої, нерухомої Парасі, котра ще якихось три години тому була такою гомінкою, такою вже рідною, не бачити дитини нещасної, котру вона бажала захистити від жорстокості матері, а принесла до своєї кімнати на смерть. І Ліза побігла, вона захлинулася власним криком і позадкувала до дверей.
Але на порозі кімнати її перехопив Ярослав.
— Лізо, люба, заспокойся, благаю тебе, — десь, мов здалеку, долинав його голос, і тільки тоді вона зрозуміла, що продовжує кричати, продовжує кричати страшно та надривно, не зупиняючись ні на мить.
Вона рвонулася з його рук.
— Відпустіть мене! Відпустіть!
— Усе гаразд, люба, усе гаразд! Я з тобою! — Запаленими, налитими кров’ю, а не слізьми очима поглянула вона на нього — високого, сильного й такого коханого. Й зрозуміла, що не треба було нікуди бігти, ніде у світі не було для неї місця, окрім як в обіймах ось цього чоловіка. Він захистить її, тільки він один.
Більш з тієї страшної ночі вона майже нічого не пам’ятала, тільки збереглися в пам’яті уривками спогади, як Ярослав ніс кудись її напівпритомне, нерухоме тіло, пригортаючи до свого теплого тіла, а десь лунало пронизливе вовче завивання. Потім вона дізналася, що то Карай рвався до неї з господарських покоїв і вив так страшно, аж дід Остап не витримав, пустив його. Й як віднайшов він її в одній з кімнат будинку? Але Карай віднайшов і вже не відходив навіть на крок, зрадив і Ярослава. Він і зараз прийшов за нею до могил, зажурений та з таким безмежним співчуттям у своїх розумних очах, і лежав поряд, поклавши велику морду на передні лапи й не відводячи від неї пильного погляду.
— Наче стереже, — прошепотіла Ліза, звертаючись до могил, і зітхнула. Усе ж таки присутність Карая заспокоювала, з ним геть не було страшно навіть тоді, коли полишалася вона сама в великих покоях, куди приніс її Ярослав.
Парасю з Яшею поховали на тихому березі, поряд з річкою. Ліза страшно картала себе весь час, не уявляючи навіть, як зможе поглянути в очі Оксані. Нехай яка погана, нехай і не надто любила вона нещасного Яшу, але все одно ж вона мати, мати дитини, котру сама Ліза принесла на смерть, смерть жахливу та страшну, навіть не маючи гадки, що, рятуючи його від важкої материнської руки, вона віднесла його до своєї кімнати в кістляві пазурі страшної смерті.
Але Оксана видавалася на диво спокійною. Вдягнена в чорну сукню з високим комірцем, ставна та велична, мов і не служницею була, а панею, сухими геть очима дивилася вона на домовину з сином, і жодної, навіть скупої сльозинки не скотилося її гладким, зі здоровим рум’янцем лицем. Більш того, Ліза вбачала в очах її щось схоже на полегшення та радість. Та не могла мати тому віри… допоки не почула, як радісно вона сказала одній зі служниць, продовжуючи досить байдуже дивитися на мертвого сина:
— Нарешті ж спекалася потвори!
Сказала, мов виплюнула, й навіть посміхнулася, та так легко, так радісно, мов то й не її власну дитину поклали в домовину, в сиру, масну від злив землю зарили… Ні, такого Ліза ніяк не могла зрозуміти.
Маман, якою не була себезакоханою, та все ж таки заплакала за нещасною Парасею, а Мері… Мері плакала, майже не зупиняючись, усі ці три дні, й Ліза не могла якось дотямити, чи то за Парасею вона так гірко побивається, чи ж за Романом Яковичем, котрий таки поїхав з маєтку на другий день після тої страшної ночі.
Дивно, але він зайшов попрощатися з Лізою й навіть не поглянув на Карая, котрий із його появою настовбурчив шерсть і вишкірив жовтуваті ікла.
— Як ви почуваєтеся, Лізо?
Ліза поглянула на Мері, котра сиділа біля вікна й старанно робила вигляд, що прихід Романа Яковича до Лізи її геть не обходить, і ковтала тихо сльози. Сльози ті були пролиті не за Парасею, а за ним, і Ліза відповілася прохолодно:
— Дякую, добре. — Й то було неправдою.
— Я їду з маєтку.
— Знаю.
— Він вигнав мене з маєтку, вам це відомо, Елізо?
Вона звела на нього холодний погляд запалених, виснажених безсонням очей і поглянула так, що у відповідь його сірі очі спалахнули недобре.
— Відомо.
— Й вам мене, звісно, не шкода? — тихим, сповненим дорікання голосом запитав він. — Не шкода людини, котра вивезла вас і вашу родину зі злиднів, за допомогою котрої ви тепер розкошуєте, мов справжня паня…
Ліза відповілася вороже.
— У вас віднімають останній шматень хліба?
— У мене віднімають мій дім, — зле виправив її Роман Якович. З гидливим виразом обличчя поглянув він на собаку, котрий продовжував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гніздо Кажана», після закриття браузера.