Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

Знаючи про дівчину, яку шукав, лише те, що вона, можливо, безхатня і точно чорна, Страйк ще в метро обміркував стратегію пошуків і вирішив, що має тільки один варіант. Тож коли о десятій двадцять він побачив високу, струнку чорну дівчину, яка швидкими кроками йшла до виходу, то гукнув (хоча бачив, що вона занадто доглянута й добре одягнена):

— Рошель!

Вона підвела очі, щоб подивитися, хто кричить, але пішла далі, нічим не виказавши, що ім’я її стосується, і зникла у будівлі. Далі з’явилася пара — обоє білі; потім група осіб різного віку й расової приналежності, які, на думку Страйка, були працівниками шпиталю; і все-таки він спробував свою удачу і тут:

— Рошель!

Дехто глянув на нього, але всі швидко повернулися до своїх розмов. Заспокоївши себе думкою про те, що люди, які бувають біля цього входу, ексцентричної поведінки бачили чимало, Страйк запалив цигарку і продовжив чекати.

Прийшла десята тридцять, але більше жодна чорна дівчина у двері не заходила.

Або Рошель пропустила візит до лікаря, або скористалася іншим входом. Легенький вітерець мов пір’їнкою лоскотав потилицю Страйка, поки той курив, виглядав і чекав. Будівля клініки була величезна — здоровенна бетонна коробка з прямокутними вікнами; понад сумнів, з кожного боку було по кілька виходів.

Страйк витягнув скалічену ногу, яка досі боліла, і знову подумав, що варто сходити до лікаря. Навіть така близькість до лікарні пригнічувала. У животі бурчало. Дорогою сюди він проминув «Макдональдс». Якщо до опівдня не знайде Рошель, піде туди попоїсти.

Ще двічі він кричав «Рошель!» до чорношкірих жінок, які заходили до будівлі чи виходили з неї, і щоразу вони оберталися лише для того, щоб подивитися, хто кричить. Одна оглянула його зі зневагою.

А потім, щойно минула одинадцята, з клініки вийшла невисока, окоренкувата чорна дівчина. Вона йшла трохи незграбно, перевалюючись із боку на бік. Страйк чудово розумів, що не міг проґавити мить, коли вона заходила,— не лише через цю ходу, а й через те, що вбрана дівчина була у дуже прикметну коротку штучну шубу яскравого кольору фуксії, яка не пасувала ані до її зросту, ані до ширини.

— Рошель!

Дівчина зупинилася, розвернулася і почала сердито виглядати того, хто покликав її на ім’я. Страйк, кульгаючи, підійшов до неї, і дівчина глянула на нього зі зрозумілою недовірою.

— Рошель? Рошель Оніфаде? Привіт. Мене звати Корморан Страйк. Можна з вами поговорити?

— Я завжди заходжу з боку Редбурн-стріт,— розповідала вона йому за п’ять хвилин, коли він у перекрученому, прикрашеному вигляді розповів, як знайшов її.— А тут виходжу, бо йду до «Макдональдсу».

Саме туди вони і пішли. Страйк купив дві кави і два великі коржики і приніс їх до столика біля вікна, за яким сиділа Рошель, сповнена підозри й цікавості.

Вона була безкомпромісно негарна. Масну землисту шкіру прикрашав розсип пустул і вугрів; маленькі очі були глибоко посаджені, зуби — криві й жовті. Хімічно випрямлене волосся мало чотири дюйми чорного коріння, а далі йшло шість дюймів пофарбованого в мідний колір. Тісні закороткі джинси, блискуча сіра сумочка і яскраво-білі кросівки вигляд мали дешевий. А от м’яка штучна шуба, хоч і криклива й негарна, на погляд Страйка, була зовсім іншої якості: з підкладкою, як стало видно, коли Рошель її зняла, з візерунчастого шовку, з фірмовим знаком не Ґі Соме (всупереч очікуванням, бо Страйк пам’ятав лист Лули Лендрі до дизайнера), а італійця, про якого чув навіть Страйк.

— А ти точно не журналіст? — спитала Рошель низьким хрипуватим голосом.

Чекаючи перед клінікою, Страйк уже обміркував, як ліпше представитися.

— Ні, не журналіст. Як я уже казав, я — знайомий Лулиного брата.

— Друг, чи що?

— Так. Тобто не зовсім друг. Він мене найняв. Я — приватний детектив.

Вона водномить відверто перелякалася.

— Шо ти хочеш у мене спитать?

— Тобі немає про що хвилюватися...

— Шо ти хочеш спитать, я кажу?

— Нічого поганого. Джон не впевнений, що Лула дійсно вкоротила собі віку.

Страйк здогадувався, що Рошель не тікає лише тому, що боїться висновків, до яких він дійде, якщо вона чкурне геть. Її страх був непропорційний до його слів чи поведінки.

— Тобі немає про що хвилюватися,— знову запевнив він.— Джон просто хоче, щоб я ще раз перевірив усі обставини, і...

— І шо каже — я доклала якось руку до її смерті?

— Ні, звісно, ні. Я просто сподіваюся, що ти можеш мені розповісти щось про її настрій, про її плани напередодні смерті. Ви ж часто бачилися, правда? Я подумав, що ти зможеш розповісти мені, як вона жила.

Рошель наче хотіла щось сказати, але передумала і натомість спробувала відпити гарячущої кави.

— І шо — її брат хоче довести, шо вона не сама стрибнула? Шо її типу штовхнули?

— Він гадає, що це можливо.

Вона ніби намагалася осягнути щось, осмислити.

— Я можу з тобою і не говорити. Ти не поліціянт.

— Ні, не поліціянт. Але хіба ти не хотіла б дізнатися, що...

— Вона сама стрибнула,— твердо заявила Рошель Оніфаде.

— Чому ти така впевнена? — спитав Страйк.

— Просто знаю.

— Але для всіх, хто її знав, це, здається, стало шоком.

— Вона була в депресії. Сиділа на пігулках. Як я. Й іноді тебе просто накриває. І несе. То хвороба,— додала вона.

Несе, погодився Страйк, на мить відволікаючись. Він не виспався. Лулу Лендрі понесло, всіх — включаючи його й Рошель — несе. Іноді тебе повільно несе у небуття хвороба — як-от матір Бристоу... а іноді в небуття тебе заносить водномить, як-от коли твоя голова розбивається об асфальт.

Страйк був певний, що коли дістати записник, то Рошель замкнеться в собі чи взагалі піде. Тому він продовжив говорити якомога буденніше, розпитуючи, як вона потрапила до клініки, де познайомилася з Лулою.

І досі сповнена підозр, Рошель попервах давала односкладові відповіді, але поступово — дуже повільно — розкрилася. Її історія викликала жалість. Знущання в дитинстві, опіка, тяжка психічна хвороба, прийомні родини, напади буйства — і нарешті, у віці шістнадцятьох років, життя на вулиці. Нормальну медичну допомогу їй почали надавати випадково — після того, як її збила машина. Оскільки коли Рошель поклали в лікарню, то через дивну поведінку лікувати її фізичні рани виявилося майже неможливо, запросили психіатра.

Тепер вона вживала ліки