Читати книгу - "Наречена для Демона., Галина Курдюмова"

 - Може, з лікарні? Психічно хвора?

Я замотала головою.

 - Ти ж не пам'ятаєш нічого! Напевно, краще було б, щоб тебе жандарми забрал!. Вони б швидко з'ясували, хто ти і звідки...

 - Так пам'ятаю я все! Тільки не можу зараз говорити. Краще ти розкажи, як тут все влаштовано.

 - Наче ти не звідси!.. - дивним поглядом покосився хлопець.

 - Уяви собі, що не звідси.

 - Добре. Мені приховувати нічого, та й розповідати, практично, нема про що. Звуть мене Нір, живу в цьому місті, яке називається Орлок-46, вже тринадцять років, працюю в цеху 369. Як пощастило цю квартиру отримати, я вже розповів. Ось, в принципі, і все про мене.

 - Якось не густо. А батьки у тебе є?

 - Так. Вони живуть і працюють в Орлок -98.

 - А ти сюди вчитися приїхав, напевно? Чи просто захотілося самостійності?

Нір подивився на мене, як на ненормальну.

 - Дітей завжди після школи відсилають на роботу в інше місто.

Мені здавалося, що ми з ним розмовляємо різними мовами.

 - Слухай, Ніре, уяви, що я зовсім нічого про цей світ не знаю. І не роби такі здивовані очі. Я повинна зрозуміти, куди потрапила і що мені далі робити.

 - Став питання. Ти не знаєш такі елементарні речі, що я навіть не уявляю, про що тобі розповідати.

Отже, запитуючи, перепитуючи і уточнюючи незрозуміле, я намалювала таку картину світу. Пірати, мабуть, захопили цей світ давно, і вбудували його в жорсткі рамки. Себе вони називали роботодавцями, всіх інших - робітниками. Планету вони перетворили в одне величезне виробництво, де виготовлялися найрізноманітніші товари, але практично всі вони вивозилися в інші світи. Кожен цех робив щось одне й гадки не мав, для чого. Наприклад, Нір, працював уже тринадцять років в цеху, де виготовляли, судячи з опису, корпуси для нетбуків.

Батьки Ніра, які виховали п'ятьох дітей, були, скоріше, винятком із правил. Більшість мірабцев (свій світ вони називали Міраб) віддавали новонароджених в спеціальні будинки, тому що утримувати дітей практично нереально. До п'яти років маленькі мірабці знаходились в дитячих будинках, з п'яти до десяти - в школах з проживанням, де вчилися читати, писати, рахувати і отримували загальні, необхідні для життя, знання. З десяти до п'ятнадцяти - осягали «Основи виробництв», два з половиною роки - загальні, і два з половиною - за фахом (схильність до того чи іншого виду діяльності визначали за допомогою спеціальних тестів). З п'ятнадцяти років дітей забирали від батьків і відсилали на роботу в інше місто, бажано, подалі. Найчастіше і брати з сестрами потрапляли в різні місця. Ніру ще пощастило опинитися зі старшим братом в одному місті і підтримувати контакти.

Працювали мірабці дванадцять годин (при тому, що в добі, як і у нас, було двадцять чотири години). Місяць ділився не на тижні, а на декади, три декади по десять днів, з яких дев'ять були робочими, і тільки один - вихідний. У році було десять місяців. Поняття «відпустки» не існувало, як такого. Зрозуміло, що покинувши батьків, діти вже не мали можливості побачити їх хоч коли-небудь. Найчастіше, зв'язки губилися назавжди. Хоча пошта тут існувала, і Нір своїм батькам посилав листи регулярно, раз на місяць, частіше не виходило, тому що папір та й поштові послуги дорогі. Поняття пенсійного віку теж не існувало, просто старих переводили на більш легку роботу, і так до самої смерті.

Ясно, що  при таких навантаженнях жили недовго. Про жодні розваги чи навіть походи у гості і не йшлося. Єдиний вихідний існував тільки для того, щоб відіспатися.

До того ж, зарплати були мізерні. Снідали, обідали і вечеряли зазвичай в їдальнях на роботі. Власності ніхто практично не мав. На роботу і з роботи їздили на спеціальних автобусах або ходили пішки, якщо близько. З п'ятнадцяти до тридцяти проживали в гуртожитках, відпрацьовуючи за те, що їх ростили, годували і навчали. Тільки після цього зарплата ставала трохи вищою, і дозволялося створити сім'ю. Сімейним парам виділялася ось така кімнатка, як у Ніра, і підвищення зарплати з'їдали комунальні послуги. Також окрему кімнату отримували ті, хто вибивався в начальники, як, наприклад, брат Ніра. Народження дітей заохочувалося (два тижні відпустки перед пологами!). Також заохочувалося віддати крихітку в дитячий будинок і вийти на роботу (на роботі буде зарплата, а вдома з малюком доведеться сидіти, повиснувши на чоловікові). І так по колу. Нічого дивного, що всі такі похмурі та замучені.

 - Так ви - раби! - вигукнула я, коли Нір закінчив розповідь.

 - Ми - робітники, - поправив мене мій новий знайомий. - Робота - це все! Вона дає нам можливість жити, харчуватися, одягатися. Ми вдячні нашим роботодавцям...

 - Ні-і! Життя полягає не тільки в роботі!

 - Так ти з казкарів? Як я відразу не здогадався!

 - А це хто ще такі?

 - Казкарі - це елементи, противні суспільству. Вони вносять смуту в наше розмірене життя. Їх теорії помилкові і суперечать громадській думці! Вони своєю єрессю підривають основи нашого існування!

 - І звідки ти це знаєш?

 - Про це пишуть в газетах, які абсолютно безкоштовно роздаються всім робітникам! - Нір кивнув на стопку на підвіконні.