Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

По рівному, без колдобин і будь-яких помітних горбків, кам'янистому ґрунті Анджей рухався так обережно, як не ходив жоден канатоходець навіть на висоті хмарочоса... Кожен крок точно зважений, кожне місце, де має стати нога, прораховувалося за всіма можливими параметрами. Ці операції з блискавичною швидкістю опрацьовував мозок десантника, на час розвідувальної операції перетворений на бездоганну машину, яка не мала права помилятися, якщо хотіла вижити і вціліти. Але застереження виявилися зайвими — зона відчуження зустрічала людину як господаря, і усі пастки, все ж встановлені по периметру, самі закривалися при його наближенні.

— Нічого не розумію, — поділився спостереженнями Анджей. — Судячи з усього, я майже певен, що ВП створено людьми...

— «Майже» мене не влаштовує, — відповів Пішо.

— Я, власне, і маю намір переконатися в цьому остаточно.

— Яким чином?

— Перевірю одну гіпотезу.

— Якщо є загроза життю — категорично забороняю!

— Поки що я всередині зони, командире, мені нічого не можна ні дозволяти, ні забороняти... Я для вас як би не існую.

— Повернешся на рейдер, герою, поговоримо інакше, — пригрозив Пішо. — Вважай, що пару нарядів поза чергою ти вже ніби заробив.

У відповідь Анджей лише засміявся і підійшов до датчиків однієї з пасток, що ледве виднілася на поверхні ґрунту. Мить роздумував, а потім ступив у саму середину. Але пристрій не зреагувало на присутність людини.

— Гей, ви там! — не надто стримуючи своїх почуттів, крикнув Анджей. — Як чути? Капкани не спрацьовують! Зона створена людьми! Мабуть, хтось із експедиції вцілів і заховався тут, чекаючи на допомогу!

— Але ШІ рейдера стверджує, що на планеті людей немає, — зауважив Клим Перепелиний, штурман рейдера.

— Зараз ми це дізнаємося точно... Маяк, зважаючи на все, он за тією скелею. Я поряд, лишилося її обігнути. О! А ось і абориген!

З-поза скелі, тобто саме звідти, де міг ховатися маяк, вискочила постать у яскраво-синьому скафандрі медичної служби і з усіх ніг кинулась назустріч десантнику.

Анджей радісно простяг руки і зробив кілька кроків уперед. Але замість дружніх обіймів трапилося таке, чого точно не очікував ніхто.

Фігура завмерла, трохи нахилившись уперед, уважно придивляючись до Єзерського, а коли той зробив ще один крок назустріч, вихопила бластер і вистрілила.

Врятувала Анджея, рефлекси напрацьовані роками завзятих тренувань і готовність до будь-яких неприємностей, навіть у штатних ситуаціях.

Десантник кинувся ниць, і промінь лазера пройшов над ним.

— Код дев'ять! — негайно доповів про зміну ситуації. — Я атакований! Нападник у скафандрі медика. Можливо, об'єкт збожеволів... Увійдете в зону, будьте уважні! Я не встигаю закритися, а вдруге він уже не промахнеться.

І невідомий натиснув на курок. Піднісши дуло майже впритул до голови десантника, не залишаючи тому навіть примарного шансу на порятунок... Але пострілу не було. Осічка, або бластер розрядився — не важливо, Анджей зреагував раніше противника. Наступної миті зброя полетіла в один бік, а нападник — у протилежний.

У рукопашній медику не тягатись із десантником. Він важко впав на спину і нерухомо завмер, як і годиться непритомному.

— Поживемо ще трохи, хлопці, — перекриваючи шум у динаміках шолома, промовив захеканий Анджей. — Тільки не кричіть так голосно, барабанні перетинки луснуть.

— Щоб тобі…! — Побажали з рейдера.

— … ти! — Побажали з драккара.

— Доповісти по всій формі! — за хвилину зажадав Клод Пішо.

— Доповідаю. Зазнав непровокованого нападу. Об'єкт знерухомлений. Хто він — поки що не встановлено. Чому напав — теж. Зараз спробую привести його до тями і виведу із зони.

— Прийнято, — буркнув Пішо. — Дій... І спробуй хоч на цей раз обійтися без пригод.

— Вибачте, командоре. Але останній наказ виконати не вдасться.

Відповідь десантника пролунала, наче глузування, і командир зібрався осмикнути Єзерського, але той пояснив:

— Бранець самоліквідувався.

— Як?!

— На дрібні шматочки. Приступаю до збирання останків. Потрібна допомога… Корвет-лейтенанте, приєднуйтесь. Ото його розкидало, бідолаху.