Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

***

16 березня, 12.00

вул. Степова, передмістя

Віктор недарма платив адвокату – той зі шкіри ліз, але дбав про його інтереси. Ось і тепер Олександр Павлович постарався на славу і правдами і неправдами витягнув наймача з-за ґрат. Втім, це був ще не кінець, розслідування обіцяли провести ретельно і без найменших поблажок, однак Віктор почувався чудово від одного лише усвідомлення того, що перебуває на волі.

Приблизно до обіду він насолоджувався життям, потім згадав про проблеми, які не стосувалися правопорядку.

– Елло? – Цей номер навіки врізався в пам’ять. – Твоя помста вдалася, вітаю. А тепер поговорімо серйозно.

– Я в лікарні. – Голос Елли вражав байдужістю.

– Що… Що трапилося?! – Крик напевно налякав її до напівсмерті.

– Знепритомніла, – холодно відповів телефон. – Через недоїдання, а не підступи темних сил.

– Треба дещо обговорити. – Віктор помітно підбадьорився.

– Нам нема про що розмовляти.

– Якщо ти забула, у нас є одна спільна тема! – розсердився він.

– Уже ні, – прозвучало зі сльозами. – Видали мій номер. Я не буду відповідати.

Віктор не відразу зрозумів, про що говорила Елла. А коли до нього дійшло… В грудях щось защеміло, захотілося жбурнути щойно придбаний телефон додолу і топтати його ногами. Та ці почуття не мали сенсу. Все, що не робиться, на краще. В цьому випадку просто однією турботою стало менше.

– Ти де, Елло?

– Йди до біса.

Віктор з пів хвилини вслухався в гудки, потім струснув головою, проганяючи погані думки. Викликав таксі, попрямував до офісу. По дорозі перевірив, які лікарні розташовані поблизу від місця проведення вчорашньої вечірки.

Дві державні і приватна… Віктор задоволено усміхнувся, відчувши себе великим сищиком. Неважко здогадатись, куди відвезли Еллу Зей. І відмовлятися від неї він не збирався, особливо тепер, коли їхнім стосункам ніщо не заважало.

«Життя налагодиться», – подумалось йому.

Але серце чомусь усе одно боліло.

***

16 березня, 12.30

вул. Лісова

– Поточні ризики: «ти-Віктор» – менше десяти відсотків, «ти-я» – близько п’ятнадцяти, «ти-Шарашка» – майже шістдесят, – монотонно повідомив Тін, зайшовши до невеликого приміщення зі строкатою вивіскою – так званого офісу агентства.

– І тому він мене уникає? – Віта з цікавістю роздивлялася. – Даремно. Я запам’ятала того замовника. Побачу – втечу в людне місце. Та й потрібна йому не я, а Шарашка.

Одинокий стіл із мінімумом паперів і канцелярського приладдя, крісло на коліщатках, нова розетка, товстий кабель, світлі жалюзі, порожня етажерка, засохлий кактус у горщику і простенька акварель…

– Чим ви тут займаєтеся? – Віта не помітила слідів фінансової діяльності.

– Тут Наталя працювала. Шарашка не любить приміщення. А я – виконавець.

– І що робила Наталя?

– Те, що тепер будеш робити ти, – вислуховувала замовників, складала їхні психологічні портрети і пропонувала рішення проблем. Шарашка займався прогнозуванням, я – ризиками і правками.

Віта виглянула у вікно. Гнітючий пейзаж… Занедбаний будинок, сміттєві баки, вдалині видніється куточок вулиці. Комірчина – так вона назвала б це місце. А Тін говорив – офіс. Воістину у кожного своє бачення світу.

– Тут прибрати треба. – Палець залишив помітний слід на запиленій поверхні.

– Прибирала Наталя, – пролунала переконлива відповідь.

Ну що за люди, га? Ніби без Наталі іносвітці як без рук. Чи її відсутність стала для них приводом бити байдики?

– Гаразд, сьогодні… Господи, а це що за дивак? – Віта втупилась у двір, через який йшов високий, атлетичної статури чоловік у веселеньких шортах, смугастій майці і гумових шльопанцях на босу ногу. – Місцевий юродивий чи «морж»?

Хто такі моржі, Тін знав. Неповороткі ссавці, живуть на півночі, мають бивні і вуса. Чому новоспечена колега назвала моржем щетинистого качка з довгими чорними патлами, рівними зубами і начебто синіми очима, залишилося за межею його розуміння. Довелось пояснювати, а тим часом дивна людина зникла з поля зору.

– Так, він морж, – із затримкою погодився іншосвітець. – Взагалі холоду не боїться. Навіть мінусових температур. Забудь, навряд чи ти його ще побачиш.

– Чому?

– Його час закінчується.

– Правильно буде – час його оренди закінчується. – Віта спробувала поліпшити мовні знання співрозмовника.

Погляд Тіна висловлював здивування, і вона змінила тему. Нехай сам вчиться. Головне – люди його розуміли, а все інше буде практикою.

– Готова?

– До чого?

– До роботи. Сідай, я покажу тобі роздруківку розмови з об’єктом «Зінаїда Лиска». Дзвінок прийняв Шарашка, тому не звертай уваги на зауваження.