Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

- Взагалі-то так, - кивнула дівчина. – Сяйво, що видає в душі людини кохання, має світло-рожевий колір.

- Я так і думала! – вигукнула королева, радісно потираючи долоні. – А хто зі жриць мав колір опалого листя?

Лідії довелося задуматися. Розмова про такі речі велася дуже давно, і ось так одразу всього й не пригадаєш.

- Якось, в перший мій тиждень у Цвітославії, в нашій місцевості завівся дурний звір, - почала здалеку дівчина. – Дурний, бо не був хворий чи поранений. Просто нападав на поселення або лісорубів. І тоді Ада запросила до нас Ію, аби допомогти мисливцям. Жриця богині Алхемілли прийшла з товстою свічкою. Щось пошептавши над нею, вона попросила одного з мисливців запалити на ній вогонь. Після чого майже одразу задмухала свічку. І чад від тієї мав вказати шлях мисливцям. Власне так і відбулося. Але колір того диму був дуже дивним. Якраз такий, як ти описала.

- А яка сила була у Ії? – поцікавилася Хімора.

- Вона мала зв’язок з тваринами, - знизила плечима Лідія.

- Тепер все зрозуміло, - зітхнула королева та з прикрістю подивилася на співрозмовницю. – Ія теж віддала тобі свою життєву силу і свій Дар.

В бібліотеці все стихло. Молода знахарка намагалася осмислити почуте, а Хімора тим часом пояснювала:

- Твої кристали наповнені двома кольорами. І я думаю, що зі Сніжком ти розумієшся саме завдяки Ії.

- Почекай, - здивувалася Лідія та навіть скочила на ноги, - Ія не розмовляла з тваринами. Про таке я б точно знала.

- Сніжок не звичайний щур. Він нащадок пацючків, що допомагали Попелюшці. Магія так і не покинула їхню кров, через що ті перетворилися на неймовірно розумних створінь.

- Vielen Dank, meine liebe Fräulein, - розчулився Сніжок. – Це так приємно.

- О Всевишній, - натомість Лідія була у розпачі від своєї здогадки, - ось про що говорила Олеандра! Не якісь речі я маю забрати у жриць. Я маю отримати їх Дар. Дар! Це ж очевидно. Як я могла сприйняти це слово інакше?

- Схоже на те, - Хімора співчутливо підібгала губи та навіть спробувала встати з крісла, аби обійняти знахарку. Проте їй це не вдалося, тому вона продовжила: - Що Ада, що Ія говорили тобі, що це їх призначення. Богині вирішили їх долю, як і твою.

- Так, але я після цього зможу повернутися додому, а вони будуть мертвими! – в голосі Лідії бриніли сльози. – Я не хочу!

- Моя люба, - у королеви теж виступили сльози на очах. – Це справді нечесно. Та чи маєш ти вибір? Знаю, прозвучить бездушно, але просто змирися з цим. Тим більше ти не знаєш, що на тебе чекає далі. Можливо, потім з’явиться інший спосіб і…

- Треба якомога швидше потрапити до Вісси, - перебила дівчина. – Її богиня -покровителька знання і обдарувала її можливістю передрікати майбутнє.

- Гарна думка, - кивнула Хімора.

- Тільки не говори нічого Раймару! – раптом випалила Лідія.

- Що? Чому?

- Він і так вічно шукає, в чому б мене звинуватити, а якщо дізнається, що я немов якийсь Жнець Смерті маю ходити і забирати життя у жриць… 

- Але ж він дізнається рано чи пізно, - розвела руками королева. – Таке не приховаєш. І ти не Жнець Смерті! Тим більше про такий поворот у вашій подорожі він вже точно мусить знати.

- Дай мені хоча б добу, - змолилася Лідія. – Я маю придумати, як йому це пояснити.

- Що тут пояснювати? – не вгавала вагітна. – Ти така ж жертва обставин, як і він.

- Це ти розумієш, а Раймар не зрозуміє. Він досить упереджений щодо мене. Не знаю, як пояснити це інакшими словами.

- Ну він же не повний йолоп! – обурилася Хімора. – Хоча ми давно не спілкувалися… І мало що там з ним в лісах трапилося. Ну добре. Але давай так, щоб до завтрашнього вечора він знав.

- Чому до вечора? – зніяковіла дівчина.

- Бо я влаштовую невеличкий бал для тебе, - широко посміхнулася королева. – А тепер давай шукати, до чого тут стіна, жриці і Джерело.

- Не забуваймо про велетенського розмовляючого павука, - скривилася Лідія та спробувала переключити свою увагу на більш корисні справи, ніж горювати над своєю участю

Як не дивно, та чоловіча половина компанії не турбувала їх аж до самої вечері. В бібліотеку час від часу навідувався лакей на ім’я Нік. Він розпитував королеву про самопочуття та передавав невеличкі записочки від Його Величності. Хімора кожного разу посміхалася, немов маленька дівчинка, і щось писала у відповідь. Проте ввечері молода жінка раптово вигукнула:

- Все! Я більше не можу! Літери перед очима скачуть. Зараз же накажу слугам накрити нам трапезу у якійсь невеличкій їдальні. А ми тим часом переодягнемося у гарні сукні.

Радісно підморгнувши співрозмовниці, вагітна з її допомогою вибралася з крісла та потягла Лідію геть з бібліотеки. Насправді королева мала рацію – очі вже боліли від напруги, а голова просто не сприймала нової інформації.

- Сніжку, ти з нами? – Хімора почухала щура, що задрімав у сувоях.

- Entschuldigung, meine liebe Fräulein, - похитав той головою. – Маю навідатися до Familie. Вони мусили дещо дізнатися für mich. Guten Abend, meine liebe Fräulein. До завтра.

Після цих слів білий пацючок спритно чкурнув за стелажі та зник в одній зі шпарин. Королева ж спочатку забрала Лідію до себе і похвалилася монаршими покоями.

- Я раніше не признавала окремих кімнат від чоловіка, - чесно зізналася та. – Але під час вагітності – це справжнє спасіння. Інколи мене дратує навіть те, як Вільям дихає чи читає книгу. Тому зараз я живу тут і бачуся з ним тільки коли сама того захочу.

Весело розсміявшись, королева попросила допомогти вибрати їй сукню. Лідія нічого проти не мала та навіть допомогла вагітній одягнутися. А як інакше, коли її живіт не давав бодай нормально сидіти? Дівчина не мала поняття, скількох принців чи принцес носить королева, але щиро раділа, що в тієї є такі умови. І окрема спальня – це теж на її думку прекрасний варіант. Гормони інколи можуть довести до сказу навіть без вагітності.