Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Настав день виставки. Сонце пробивається крізь ранковий туман, наповнюючи кімнату теплим світлом, але це не допомагає заспокоїти тривогу. Я стою перед дзеркалом, намагаючись привести до ладу свої думки, але в очах відбивається лише напруження.

— Ну що там, Соню, ти готова? — запитує Женя, заходячи до кімнати. В руках у неї коробочка з прикрасами, а на обличчі сяє підтримуюча усмішка.

Вона одягнена у класичний костюм, бордового кольору. Довге руде волосся зібране у вільну косу. Виглядає подруга дуже елегантно. 

— Здається, так, — відповідаю, злегка всміхаючись, але руки видають моє хвилювання — пальці постійно перебирають тканину сукні.

На мені легка чорна сукня довжиною до середини литки. Вона мінімалістична, але елегантна: глибокий квадратний виріз, тонкі бретелі й трохи розширений поділ, який красиво рухається при ходьбі. На ногах — чорні туфлі на невисоких підборах, які я вибрала, щоб не виглядати занадто офіційно, але все ж відповідати нагоді. Волосся зібране у напів хвіст, кілька пасем вибиваються і м’яко обрамляють обличчя.

— Тобі не вистачає тільки цього, — каже Женя, підходячи ближче. Вона дістає з коробочки невеличкі срібні сережки з лаконічним дизайном і застібає їх на моїх вухах.

— Ідеально, — оцінює вона, дивлячись на мене. — Соню, ти виглядаєш просто прекрасно.

Я знову киваю, але замість радості відчуваю, як серце калатає від хвилювання.

— Ти впораєшся, — каже Женя, наче читаючи мої думки. — Усі будуть вражені твоїми роботами.

— Дякую, Жень, — тихо відповідаю, зустрічаючи її теплий погляд, а через секунду вже заспокоююсь в обіймах подруги.

У цей момент двері до кімнати раптом відчиняються, і на порозі з’являється Дем’ян.

— Пробачте, не заважатиму, — каже він, роблячи крок назад.

— Та ні, заходь, — відповідає Женя, але в її голосі чути легке напруження. — Я зараз, — додає вона і швидко виходить із кімнати, залишаючи нас удвох.

Дем’ян стоїть трохи ніяково, тримаючи руки в кишенях.

— Ну що, як почуваєшся? — запитує він, порушуючи мовчання.

— Напружено, — чесно відповідаю, опускаючи очі.

— Ти зробила величезний крок, Сонь. Не кожен на таке здатен, — каже він, сідаючи на стілець біля дверей.

Я дивлюся на нього і бачу, як він ненадовго відводить погляд у бік. Здається, щось його теж турбує.

— Ти з Женею... ви поговорили? — питаю обережно.

— Не зовсім, — відповідає Дем’ян, зітхаючи. — Вона, здається, боїться почати щось серйозне.

— Ти намагався поговорити з нею відверто? — запитую, хоча вже знаю відповідь.

— Намагався. Але кожного разу, коли справа доходить до цього, вона відступає.

— Вона боїться втратити тебе, якщо щось піде не так, — пояснюю, дивлячись йому в очі.

— Я це розумію. Але хіба можна так жити? Постійно боятися? — каже він із гіркою усмішкою.

— Іноді страх сильніший за бажання щастя, — відповідаю, задумливо. — Ти важливий для неї, я це знаю. Просто дай їй трохи часу.

Дем’ян киває, але в його погляді все одно залишається тривога.

— А ти? Ти справді готова сьогодні зробити цей крок? — запитує він, змінюючи тему.

— Не знаю, чи готова, — зізнаюся. — Але я знаю, що це важливо для мене.

— Ти впораєшся, Сонь. Ми всі тут, поруч із тобою, — каже Дем’ян, і я раптом відчуваю, як страх трохи відступає.

Його підтримка, як і підтримка Жені, надає мені сил. Я киваю й усміхаюся, відчуваючи, що навіть у цьому напруженні є щось, що тримає мене на плаву.

Двері раптом прочиняються, і на порозі з’являється Марк. Його вигляд збиває мене з пантелику. Він одягнений у темно-синій костюм, що ідеально сидить на ньому, підкреслюючи його високий зріст і струнку, водночас міцну, статуру. Темне волосся злегка скуйовджене, а очі, як завжди, випромінюють той особливий блиск, що змушує мене затримати подих.

— Вибачте, я не вчасно? — його голос звучить спокійно, але в ньому вчувається щось незвичне.

Дем’ян кидає погляд на мене, мовчки чекаючи на моє рішення. Я відчуваю, як він дає мені можливість самій вирішити, чи готова я до цієї розмови.

Моє серце калатає, але я все ж таки кліпаю на знак згоди. Дем’ян зрозуміло киває у відповідь, повільно підводиться й прямує до дверей.

— Я буду поруч, якщо що, — тихо каже він, проходячи повз Марка.

Марк відступає, даючи йому пройти, а потім заходить до кімнати, закриваючи за собою двері. Ми залишаємося наодинці.

Мовчання повисає між нами, ніби важка завіса. Я дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, чому він тут і що збирається сказати.

— Ти прекрасно виглядаєш, — нарешті промовляє він, розриваючи тишу. Його голос м’який, але в ньому чути щось більше, ніж просто комплімент.

— Дякую, — відповідаю, відводячи погляд. — Допоможеш мені? — запитую, демонструючи підвіску, яку дядько привіз із останнього відрядження.

Марк дивиться на підвіску, яку я тримаю в руках, і його погляд затримується на ній, мов на чомусь важливому. Я відчуваю, як його очі швидко перескакують з підвіски на моє обличчя, а потім назад. Він трохи нервово сковтує.

Марк не відповідає одразу, і я вже починаю сумніватися, чи варто було просити його. Можливо, Женя була б кращим варіантом для цього. Але, схоже, я вже не можу змінити цей момент.

Він мовчки підходить до мене, бере підвіску в руки, і я відчуваю, як його пальці обережно стискають метал. Погляд Марка знову спускається на прикрасу, і я бачу, як його рука трохи тремтить, коли він намагається відкрутити застібку. Я помічаю, як його дихання стає глибшим, коли він схиляється, щоб надіти підвіску на мою шию.

— Ось, — каже він, злегка посміхаючись, коли застібка лягає на місце. Його пальці злегка торкаються моєї шкіри, і я відчуваю легкий пульс в грудях.

Він відступає на крок, і я розумію, що його погляд залишається на мені, хоча він намагається виглядати спокійним.

— Тепер ти виглядаєш ще краще, — каже він тихо, не піднімаючи погляду, наче намагається приховати свою власну нервовість.