Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Бойовий вони народ, ґноми, — підтвердив Мельфі. — Мені в Елландері, у корчмі, один якось так у вухо на Саовін згелемсив, шо у вусі тому мені аж до Йуле дзвонило.

— Ґномський загін у колоні останній, — ландскнехт прикрив очі долонею. — Кінець маршу, гостинець зараз вільний буде. Збираймося в дорогу, бо вже день скоро.

* * *

— Стільки військового люду на південь марширує, — сказав продавець амулетів і декоктів, — точно війна велика наближається. Великі на людей нещастя зійдуть! Великі поразки на армії! Гинути люди стануть тисячами від меча й вогню. Ви ж, панове, зважте, що ота комета, яку щовечора на небі видно, червоний хвіст вогнистий за собою тягне. Як у комети хвіст синій чи блідий, то провіщує він холодні хвороби, фебри, пневми, флегми й катари, а також нещастя водні, як то повінь, злива чи інші які мокридла. А червона барва вказує, що то комета гарячки, крові й вогню, а також заліза, що у вогні народжується. Страшенні, страшенні поразки на народи впадуть! Великі погроми будуть і різанина. Як воно в тому пророцтві стоїть: будуть трупи лежати високо, ліктів на дванадцять, на спустошеній землі стануть вити вовки, а людина слід людини іншої цілувати стане… Біда нам!

— Чому б то нам? — холодно перервав його ландскнехт. — Комета високо летить, з Нільфгарду її також видко, не говорячи вже про долину Іни, звідки, як кажуть, Менно Коегорн походить. Чорні також у небо поглядають і комету бачать. То чому б тоді не прийняти, що вона не нам, але їм поразку обіцяє? Що то їхні трупи в скирти будуть навалені?

— Саме так! — гарикнув другий ландскнехт. — Їм та біда, Чорним!

— Уміло то ви, панство, пояснили.

— Ну напевне.

* * *

Вони минули ліси, що оточували Визіму, увійшли між луки й пасовиська. Паслися тут цілі табуни різних коней: кавалерійських, запряжних, тяглових, важких першеронів. Трави`, як воно буває в березні, було на луках небагато, як кіт наплакав, але стояли там повні вози сіна та ясла.

— Бачите? — облизнувся Окультіх. — Ех, коники! І ніхто ж не пильнує! Тіко брати-вибирати…

— Пельку стули, — просичав Щупак і підлабузницьки вишкірився до ландскнехтів щербатими зубами. — Він, мосьпанство, у кавалерії мріє служити, тому так ласо на тих скакунів поглядає.

— У кавалерії! — пирхнув ландскнехт. — Он воно про що хамові мріється! Конюхом йому скоріше бути, гній з-під коней вилами гребти, тачкою вивозити!

— Істину ви, пане, мовите!

Вони пішли далі, майже дісталися до греблі, що вела вздовж ставків та канав. І раптом над верхівками верб побачили червоні дахи веж визімського замку, що височів над озером.

— Ну, то ми майже на місці, — сказав торговець. — Відчуваєте?

— Фууу! — скривився Мельфі. — Але ж і сморід! Що воно?

— Напевне, солдати з голодухи здохли на королівському жолді, — пробурчав за їхніми спинами Щупак, але так, щоби не почули ландскнехти.

— Мало носа не відриває, га? — засміявся один із них. — Ага, тисячами стояв тут усілякий військовий люд на спочинку, а військовий люд їсти мусить, а як поїсть, до сере. Таким уже чином природа нас поробила, і нічого тут не вдієш! А що насрато, то сюди, до тих оно ровів вивозять, вивалюють і навіть не присипають. Узимку, поки мороз гівно морозив, воно ще якось трималося, але від весни… Тьфу!

— А все нові надходять, і на стару купу грузять, — другий ландскнехт також сплюнув. — А оте гучне дзижчання чуєте? То мухи. Їх тут цілі хмари, рано навесні справа небачена! Морди собі чимось закрийте, до очей і вух навлазять, падлюки. І жвавенько: чим скоріше ми тут пройдемо — тим краще.

* * *

Вони минули рови, але так і не змогли позбутися смороду. Навпаки, Ярре голову заклав би, що чим ближче до міста, тим гіршою була задуха. Може, тільки різноманітніша, багатша масштабом та відтінками. Смерділи військові обози й намети, що оточували табір. Смердів величезний лазарет. Смерділо людне й рухливе підмур’я, смердів вал, смерділа брама, смерділо підвалля, смерділи плаци та вулички, смерділи стіни замчиська, що височів над містом. На щастя, ніс швидко призвичаївся, і скоро стало йому все одно: чи то гній, чи стерво, чи котяча сеча, чи чергові ятки з їдлом.

Мухи були всюди. Дзижчали настирливо, пхалися в очі, вуха, ніс. Не можна було їх відігнати. Легше було просто давити на обличчі. Або розкусювати.

Щойно вони увійшли в тінь під брамою, в очі їм упав величезний малюнок, який представляв рицаря зі спрямованим на них пальцем. Напис під малюнком запитував великими літерами: «А ТИ? ЧИ ТИ ВЖЕ ЗАПИСАВСЯ У ВІЙСЬКО?»

— Та вже, вже, — пробурмотів ландскнехт. — На жаль.

Подібних малюнків було чимало, можна сказати — що не стіна, то малюнок. Переважав отой рицар із пальцем, часто-густо була також патетична Мати-Вітчизна зі скуйовдженим сивим волоссям, а на її тлі видно було палаючі села й немовлят на нільфгардських піках. Траплялися також і малюнки ельфів зі скривавленими ножами в зубах.

Ярре раптом озирнувся й зрозумів, що вони тепер самі — він, ландскнехти й торговець. Від Щупака, Окультіха, забраних в армію кметів і Мельфі не було й сліду.

— Ага, — підтвердив його думку ландскнехт, допитливо до нього придивляючись. — Змилися твої товариші за першої ж нагоди, за першим же рогом хвостами замели. І знаєш, що я тобі, хлопче, скажу? Добре, що ваші шляхи розійшлися. І не намагайся, аби знову вони зійшлися.

— Шкода Мельфі, — буркнув Ярре. — Він у принципі пристойний хлопак.

— Кожен долю свою сам обирає. А ти йди з нами. Покажемо, де вербують.

Вони увійшли на плац, посередині якого на кам’яному підвищенні стояв ганебний стовп. Навколо стовпа стовбичили ласі до потіхи міщани та солдати. Закутий звинувачений, щойно діставши багнюкою в пику, плювався та плакав. Натовп ревів зі сміху.

— Гей же! — крикнув ландскнехт. — Гляньте, кого це в диби взяли! То ж Фусон! Цікавенько, за що його так?

— За рільництво, — поспішив із поясненнями товстий міщанин у вовчому хутрі й фетровому капелюсі.

— За що?

— За рільництво, — із натиском повторив товстун. — За те, що сіяв!

— Ха, ото ви зара’ нагепали, наче, перепрошую, віл на підлогу. Я Фусона знаю, він же швець, син шевця та шевця онук. У житті він ані орав, ані сіяв, ані збирав. Нагепали, кажу, ви з тим сіянням, що аж засмерділо.

— Бейліфа власні