Читати книгу - "Числа Харона"

XV

Станіслав Вйонцек зайняв місце на лаві свідків. Він тримався дуже прямо. Пальці правиці стискали вилогу світлого піджака. Цей жест був сповненим гідності, контрастуючи з поведінкою багатьох досі допитуваних свідків, які неспокійно ворушили пальцями, сплітали їх, аби відразу ж розплести, розтягували, викликаючи характерний тріск суглобів, або нервово постукували пальцями по столі.

Вйонцек панував над руками, не дозволяючи, щоб неконтрольовані рухи виказали його слабкість чи безпорадність. Одна з них нерухомо лежала на столі, другою він тримався за вилогу піджака майже наполеонівським жестом.

— Будь ласка, представтеся, вкажіть ваш вік та освіту, — підбадьорливо посміхнувся до свідка прокурор Шумило.

— Станіслав Вйонцек, п’ятдесят три роки, чотири класи класичної гімназії та два — слюсарської посоли.

У поставі камердинера вчувалася якась військова виправка. Спокій у нього поєднувався з лаконічністю й вичерпністю відповідей, без будь-яких зайвих подробиць, як-от про місцезнаходження гімназії.

— Дякую, а зараз розкажіть нам про події п’ятниці 17 червня 1930 року, які сталися в стратинському палаці.

— Того дня близько дев’ятої ранку до палацу під’їхали три автомобілі зі Львова. Журналісти хотіли негайно почути від пана графа коментарі щодо нечуваної новини, яку було опубліковано напередодні в «Новому віці». Там було сказано, що пані графиня є єврейкою з походження.

— Їм це вдалося?

— Ні.

— Обвинувачуваний якось прийняв журналістів?

— Пан граф прийшов до палацу біля десятої...

— Звідки?

— Не знаю.

— Отже, обвинувачуваний з’явився в палаці біля десятої ранку. Що було далі?

— Прийшовши до палацу, пан граф побачив натовп журналістів, які вгледівши мого господаря, почали наввипередки вигукувати запитання про його матір-єврейку. Граф виглядав спантеличеним і вочевидь не розумів, про що йдеться. Тоді один із присутніх прочитав йому статтю з «Нового віку», де йшлося про Леона Буйка, який передав цю інформацію до газети. Пан граф, почувши таке dictum, не продовжив розмови із журналістами, а залишив їх біля палацу, сам увійшов до будинку й подався до свого кабінету. Там пан граф ознайомився з моїми записами щодо вечірніх телефонних дзвінків. Потому розпорядився, аби я виніс журналістам хлібного квасу, після чого вийшов бічними дверима, сів до машини, припаркованої за палацом і поїхав.

— Ваша честь, шановні присяжні, — прокурор відвернувся від Вйонцека й витягнув з течки великий аркуш паперу. — Щойно згадані записи додано мною до справи, у мене в руках копія. На аркушах занотовано кілька телефонних розмов, які є неприємними для обвинувачуваного реакціями на інформацію про матір-єврейку. Хотів би лише звернути вашу увагу на те, що тут міститься також шантаж з боку покійного Леона Буйка. Згаданий Буйко зателефонував напередодні до обвинувачуваного й через його відсутність наказав свідкові занотувати наступне. Цитую найважливіше: «Це я написав листа про жидівку Лейбах і надіслав до «Нового віку». Але в тебе є шанс уникнути компрометації, якщо профінансуєш мої дослідження. Тоді я тобі пробачу, напишу спростування й знищу матеріали з реєстраційного відділу. Чекатиму на тебе тільки нині ввечері. Приходь без російських посіпак. Вулиця Задвужанська 25, кв. 14. Лише сьогодні даю тобі єдину й останню можливість». Кінець цитати. Далі продовження запису Станіслава Вйонцека. Цитую: «P.S. Ця людина назвалася як доктор Леон Буйко». Кінець цитати. Тобто, — прокурор звернувся до свідка, — обвинувачуваний прочитав ці слова й таємно вийшов з дому, чи не так?

— Саме так.

Прокурор Шумило замовк і декілька разів пройшовся перед лавою для свідків. Було помітно, що він аналізує якийсь логічний зв’язок і збирається поставити вирішальне запитання. Його мовчанка тримала присутніх у напрузі.

Вйонцек стояв непорушно і з гідністю, проте задуха в залі, здавалося, дошкуляла і йому. Чотири шрами на його обличчі налилися кров’ю й виразно виділялися на тлі блідих щік.

— Обвинувачуваний розпорядився пригостити журналістів хлібним квасом, — Шумило заговорив, коли присяжні почали нервово вовтузитися на стільцях, — перед тим, як прочитав повідомлення, чи потому?

— Після того.

— Отже, прочитане не надто його вразило, як ви гадаєте?

— Не знаю, не розумію вашого запитання, пане прокуроре, — Вйонцек уперше відпустив вилогу піджака й поклав праву руку поряд із лівою.

— Бо коли б це його вразило, він, певне, не подумав би про таку дрібницю, як напій для журналістів, котрих він міг сприймати як ворогів, правда? Якби він був обурений повідомленням, точніше кажучи, шантажем Буйка, то негайно вибіг би з дому, не зважаючи на те, чи комусь хочеться пити, чи ні! Що ви на це скажете?

— Я з вами згоден, — відповів Вйонцек.

— Отож, коли припустити, що граф Бекерський винен у вбивстві, — прокурор звернувся до присяжних, — можна було б сказати, що він вийшов з наміром його вчинити, будучи абсолютно холоднокровним. Із цілковитим спокоєм поїхав до Львова, щоб убити Буйка, не забувши спершу пригостити журналістів хлібним квасом. Шановні присяжні, цей спокій може свідчити лише про одне — зумисне планування вбивства!

Шумило сів, показуючи цим, що закінчив допит свідка.

— Veto! — вигукнув меценас Бехтольд Моравинський. — Цей висновок a posteriori логічно безпідставний. Мій знаменитий колега робить висновок на підставі того, що повинно бути лише кінцевим висновком! Адже це замкнене коло!

— Відхиляю, — суддя Книпа перевів подих. — Обвинувач лише намагається відтворити обставини, за яких міг бути вчинений злочин. Тепер свідок у вашому розпорядженні.

Адвокат підійшов до Станіслава Вйонцека й зазирнув йому глибоко в очі.

— Чи не могли б ви сказати, звідки ці шрами на вашому обличчі?

— Моя законна дружина колись подряпала мене під час подружньої сварки.

Збентежений цим запитанням, камердинер трохи занепокоївся. Втратив свою військову виправку й лаконічність висловлювання, додавши зайві слова «законна» й «подружньої».

— Ви можете сказати, чого стосувалася ця сварка?

— Це подружня таємниця.

— Ну, гаразд, — адвокат Бехтольд-Сморавинський усміхнувся. — Пробачте, я не втручатимусь у подружнє життя свідка через якусь там звичайнісіньку цікавість. Запитую лише задля успіху нашої справи. Мушу повідомити свідка, що я володію письмовою експертизою судового лікаря, одного з найкращих фахівців у своїй галузі, доктора Івана Підгірного, який, пригадайте, з вашої згоди оглянув рани під час допиту в поліції. Так-от, доктор Підгірний уважає, що ці рани виглядають як сліди від ударів вузьким гострим предметом, наприклад шпіцрутеном. Як ви можете пояснити слова доктора?

— Нігті моєї дружини довгі й гострі.

—