Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Не пам’ятаю, хто закричав — мабуть, я, бо Ерін затуляла рота рукою, а Джульєтт прибігла вже на звук і стурбовано зазирнула в сушарню. Пригадую, як на колінах підповз до брата, здираючи кухонну рукавицю (разом з клаптями шкіри, але тоді я цього не відчув), і взявся смикати пластикові стяжки на його руках. Але з моїми скаліченими пальцями це було марно. Я чув, як позаду мене кричить Ерін, наказуючи Джульєтт принести ножиці чи ножа і привести Софію, якщо вона в барі.

Я облишив стяжки й натомість узявся однією рукою відлущувати кірку кіптяви з Майклового обличчя, наче розпечатував кокон. Його щоки були холодними, а волосся — сірим від попелу. Мені треба було покласти його рівно, аби зробити штучне дихання, але Джульєтт усе ще не повернулася з ножицями, щоб розрізати стяжки. Я встав і кинувся гатити об раму вішака ногою, аж поки вона не тріснула надвоє, від чого Майкл боком сповз на підлогу. Я перевернув брата, перекинув через нього ногу й бив по грудях кулаком. Спробував вичистити чорний слиз із рота й подихати в нього, але не відчував нічого, крім затхлого подиху й холодних липких губ. Я сів. Знову здійняв кулак. З кожним моїм рухом права рука вибухала болем. Я знову притиснув свої губи до братових, але раптом відчув, що мене от-от знудить, і виблював на підлогу біля його голови. Це бридко, але це правда. Я знав, що він мертвий уже давно, але все одно витер рота й спробував ще раз. І ще. Тоді на плече мені лягла чиясь рука, і хтось спробував мене відтягнути.

Востаннє глянувши на Майкла, я помітив невеличкі білі плями чистої шкіри на його щоках. Я зрозумів, що це сліди моїх сліз.

Уся наша родина зібралася в барі, розбившись на невеличкі групки. Марсело сидів з Одрі, міцно стискаючи її руку. Люсі була з ними — Одрі пригортала її до себе рукою. Як і більшість свекрух з невістками, жінки не надто ладнали, але тепер у них було спільне горе. Вони обидві любили Майкла. І ніколи не сумнівалися в ньому. А тепер у них обох його відібрали. Евонна міряла кроками залу. Енді лежав горілиць на підлозі.

Я був з ними лише тому, що мене більше не пускали в сушарню. Сказали, що в мене сталась істерика. Ерін наглядала за мною, але їй теж явно хотілося бути не тут. Вона теж втратила Майкла, проте Люсі й Одрі не прийняли б її у своє жалобне коло. Тепер, коли Майкла не стало, Ерін, мабуть, запитувала себе, чи є їй узагалі місце в цій родині. Вона зціпила зуби — у буквальному й переносному сенсі, бо я бачив, як вона намагається не хлипати, — але з її очей усе-таки скотилося кілька впертих слізин, а під носом змокло.

Джульєтт метушилася біля бару — мабуть, намагалася відволіктися. Кілька хвилин тому вона накинула мені на плечі плед і принесла гарячого шоколаду. Хоч як дивно, це трохи допомогло. Свою роль відіграли, мабуть, і її теплі пальці, які обережно лягли на мою ліву руку, коли господиня передавала мені чашку. Не пам’ятаю коли, але хтось знову надів мені рукавицю. Я бачив, як Евонна підійшла до Джульєтт і попросила й собі чогось гарячого, на що власниця курорту запитала номер її кімнати, і Евонна відійшла, надувши губи.

Не було лише Софії та Кроуфорда, на висновки яких ми тут чекали. Мені б хотілося збрехати і сказати, що я сам оглянув сушарню, збираючи докази й демонструючи дива дедукції, але я був у глибокому шоку. Я був не в змозі оглядати місце злочину.

Якби вже знав відповідь, то міг би влаштувати тут фінальну сцену й викрити вбивцю, користуючись тим, що всі ми зібралися в одному місці. Але бар усе одно дуже відрізнявся від розкішної вітальні чи бібліотеки, де зазвичай походжає детектив, тримаючи руку в кишені й приголомшуючи всіх своїми умовиводами. По-перше, я досі був у халаті, а тому міг випадково вразити присутніх ще чимось, окрім умовиводів. По-друге, атмосфера тут панувала інша. Це було зібрання не підозрюваних, а тих, хто вижив.

Усе змінилося. Раніше в нас було лише тіло невідомого — жорстоко, але до комічного безглуздо вбитого. Та смерть від вогню на нерозталому снігу була такою дивною, що ми, хоч як черство це прозвучить, могли розглядати її з відстороненою цікавістю, а ті, хто не погоджувався з теорією Софії про серійного вбивцю, і взагалі могли б проігнорувати мертвого чоловіка. Зелені Черевики був головоломкою, яку хотілося розгадати, випадковою незручністю, цікавинкою. Та хоч я і встромляв носа в цю справу, вдаючи із себе головного героя детективного роману, чи було мені колись не байдуже до нього? Але цього разу жертва мала ім’я. На жаль, я знав його повністю: Майкл Раян Каннінґем.

То що ж я? Я намагався з’ясувати, що сталося із Зеленими Черевиками, аби витягнути брата з тієї імпровізованої в’язниці, бо почувався частково відповідальним за підозру, яка впала на нього, і винним у тому, що його зачинили там. А тепер мені доведеться жити з усвідомленням, що я відправив брата в місце, яке стало його могилою. Перед моїми очима був лише прив’язаний до вішака Майкл, який міг тільки спостерігати, як попіл заповнює кімнату. І Зелені Черевики, який, ламаючи нігті, намагався здерти із себе пакет. Я затремтів — мабуть, закінчувалася дія оксикодону, — тож відпив ще трохи гарячого шоколаду, силкуючись не розлити його.

За вікном я бачив людей, які з валізами стояли в чергах, тримаючи дітей на руках. Світло, яке помітив, спускаючись сходами, було від фар двох автобусів із шипованими шинами. Обидва припаркувалися просто перед сходами готелю. Протяг дув з відчинених дверей фоє, куди потроху сходилися люди. Утомившись від постійних нарікань, Джульєтт скористалася затишшям у погоді й замовила транспорт із Джиндабайна, щоб вивезти гостей, які не хотіли залишатися. Це була обмежена пропозиція: судячи з вітру, хурделиця вщухла лише