Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

— Ну ж, кажіть уже, — втрачав терпіння Боде. — Які накази? Ми йдемо на нільфгардців чи й далі стирчатимемо на рубежах, наче хер на весіллі?

— Ото вам так хочеться до бійки? — Півгарнець загарчав протягло, сплюнув, важко присів на кульбаку. — Ото вам так хочеться на рубіж, до Едірну? Підпирає вас, га? Затяті ви вовченята, ага, тільки іклами блискаєте.

— А то, — холодно сказав малий Стаглер, переступаючи з ноги на ногу. Їх він, як старий кавалерист, мав геть криві, наче колесо. — А то, пане сотнику. П’яту ніч у чоботях спимо, у готовності. От і хочемо знати, що воно буде. Або бійка, або назад у форт.

— Ідемо за рубіж, — коротко сказав Півгарнець. — Завтра на світанку. П’ять хоругов, Бура — першою. А тепер — увага, бо зараз скажу, що нам, сотникам і хорунжим, воєвода й вельможний пан маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу наказали — а останній зразу від короля прибув. Вуха нашороште, бо два рази не казатиму. А накази ті — незвичайні.

У наметі стало тихо.

— Нільфгардці пройшли крізь Дол Анґра, — сказав сотник. — Згалемсили Лирію, за чотири дні увійшли до Альдерсберга, там у вирішальній битві в пил розбебехали армію Демавенда. З ходу, ледь після шести днів облоги, зрадою взяли Венґерберг. Зара’ швидко йдуть на північ, спихаючи війська з Едірну до долини Понтару й до Дол Блатанна. Йдуть до нас, до Кедвену. Отож наказ для Бурої Хоругви такий: перейти кордон і форсовано йти на південь, ген до Долини Квітів. За три дні тре’ нам стати над річкою Дифною. Повторюю: за три дні, а значить, на рисях йтимемо. За річку Дифну — ані кроку. Ані кроку, повторюю. Скоро на тому березі з’являться нільфгардці. Із ними — тепер уважно мені! — у битву не лізти. Ні в якому разі, зрозуміло? Навіть якби ті десь намагалися річку перейти — то тільки показати їм, знаками показати, щоб зрозуміли вони, що то ми, кедвенське військо.

У наметі стало ще тихіше, хоча, здавалося, бути такого не могло.

— Як же це? — буркнув нарешті Боде. — Нільфгардців не бити? Ми на війну йдемо, чи що? Як же воно, пане сотнику?

— Наказ такий. Ми не на війну йдемо, тільки… — Півгарнець почухав шию. — Тільки із братньою допомогою. Переходимо кордон, аби надати охорону людям з Верхнього Едірну… Та що я там кажу… Не з Едірну, а з Нижньої Марки. Так сказав вельможний маркграф Мансфельд. Так і так, — торочив, — Демавенд програв, відкинув копита й лежить трупом, бо погано правив і політику мав до дупи. Тож — кінець йому й усьому Едірну. Наш король Демавендові позичив купу грошви, бо допомогу йому надавав, а не можна багатству такому пропадати, зара’ час грошики ті навзад відзичити із відсотками. Не можемо ми також дозволити, аби земляцтво наше й брати з Нижньої Марки пішли до нільфгардської неволі. Мусимо ми їх, той-того, визволити. Бо наші це одвічні землі, Нижня Марка, колись вона під берлом Кедвену була, а нині під те берло повертається. Аж до річки Дифни. Таку ото умову склав наш милостивий король Генсельт з Емгиром з Нільфгарду. Але умова умовою, а Бура Хоругва має стати над річкою. Зрозуміли?

Ніхто не відповів. Півгарнець скривився, махнув рукою.

— А, псом ви йохані дурбецели, гівно там ви зрозуміли, бачу. Але не переймайтеся, бо і я — не дуже. Але для розуміння — це йогомосць король, графи, воєводи й панство шляхта. А ми — військо! Нам слухати наказу: дійти до річки Дифни за три дні, стати там і стояти, наче стіна. Й усе. Налий, Зивіку.

— Пане сотнику… — затнувся Зивік. — А що буде… Що буде, як військо з Едірну чинитиме опір? Шлях загородить? Адже ж ми збройно крізь країну їхню ідемо. Що тоді?

— А як наші земляцтво й брати, — підхопив із кпиною Стахлер, — ті, що ми їх маємо, ніби, визволяти… Якби почали вони з луків бити, камінням кидатися? Га?

— Маємо за три дні стати над Дифною, — із натиском сказав Півгарнець. — Не пізніше. Хто б не хотів нас затримати чи сповільнити, той, виходить, ворог. А ворога на мечі треба брати. Але увага й обережність! Слухати наказу! У селах ані халупи не палити, у людей маєтності не брати, баб не ґвалтувати! Закарбувати те в пам’яті собі й солдатам, бо хто наказ той порушить, у зашморг піде. Воєвода разів десять те повторив: ми, сука, не з нападом ідемо, але з братерською допомогою! Чого зуби шкіриш, Стахлере? Це наказ, суча його мати! А тепер бігцем до десяток, усіх на ноги поставити, коні й спорядження аж блищати повинні, як місяць у повні! На передвечір’ї усі хоругви на огляд стануть, сам воєвода перевірятиме із хорунжими. Якщо через якусь десятку сорому наїмся, то мене той десятник пам’ятатиме, ой, пам’ятатиме! Виконувати!

Зивік вийшов з намету останнім. Щурячи засліплені сонцем очі, він дивився на розгардіяш, що панував у таборі. Десятники поспішали до загонів, сотники бігали й лаялися, шляхта, зброєносці й пажі плуталися під ногами. Панцирні з Бан Ард гарцювали по полю, збиваючи хмари пилу. Спека стояла страшезна.

Зивік пришвидшив крок. Минув чотирьох прибулих учора скальдів з Ард Каррайгу, які сиділи в тіні від багато прикрашеного намету маркграфа. Скальди, власне, складали баладу про переможну військову операцію, про геній короля, кмітливість командирів і про мужність простого солдата. Як завжди, робили то до операції, аби не гаяти часу.

— Вони вітали нас, як браття, вітали хлібом, вітали сііііллю… — заспівав для проби один зі скальдов. — Визвольників своїх вітали, вітали хлібом, вітали сііііллю… Гей, Графніре, підкинь якусь небанальну риму до «сіллю»!

Другий скальд риму підкинув. Зивік не дочув яку.

Десятка, що стояла над ставком, підхопилася, побачивши його.

— Готуватися! — крикнув Зивік, стоячи далеченько, аби дихання його не вплинуло на мораль підлеглих. — Перш ніж сонечко на чотири пальці встане — усім на огляд! Усе повинно блищати, як ясне сонечко, — зброя, реманент, коні — все! Буде перевірка, то якщо через когось я сорому наїмся, то ноги такому сучому синові повириваю! Живо!

— У бій ідемо, — здогадався вершник Краска, швиденько запихуючи сорочку в штани. — У бій ідемо, пане десятнику?

— А ти що думав? Що на танці, на Зажинки[13]? Переходимо кордон. Завтра на світанку уся Бура Хоругва вирушає. Сотник не казав, у якому строю, але ж наша десятка передом піде, як завжди. Ну, жвавіше, рухайте дупами! А, так, стояти. Зразу скажу, бо потім часу