Читати книгу - "Напівдикий"

Провідниця, здається, захопилася тим дівчиськом. Я не маю жодного бажання щось їй доводити. Мабуть, на Провідницю трохи подіяли чари Дрезден… хоч і не думаю, що вони довго діятимуть».

Ось і все, що прочитала Ван, та я не відчуваю бажання розмовляти про це.

Йду в куток кімнати, сідаю на підлогу і притуляюся спиною до стіни. Думаю про батька. Я справді вірю, що він любив мою матір і що вона любила його. Але вона була одружена з іншим чоловіком, Білим чаклуном, таким самим, як і вона, тому, можливо, намагалася якось зберегти родину. Бабуся розповіла мені, що мати погодилася раз на рік зустрічатися з Маркусом, коли це було цілком безпечно. Але не існує таких речей, як цілковита безпека, тож їхня остання зустріч закінчилася трагічно: смертю її чоловіка й моїм зачаттям. І саме через мене моя мати була змушена покінчити з життям. Ну, а що ж отримав Маркус? Жодних щорічних зустрічей і сина, якому напророчили вбити власного батька.

Тому нічого дивного, що він шукав якусь розраду, якусь нову любов. Я не можу його звинувачувати. Я б радше волів, щоб він її знайшов. Але, вочевидь, цього не сталося, бо Дрезден не була перспективною кандидаткою. Стосунки з нею не віщували нічого доброго.

Мабуть, йому дуже самотньо. Зовсім самотньо.

Дивлюся на Габріеля й Анналізу в протилежному кінці кімнати і знаю, що вони люблять мене, а я люблю їх, і, можливо, разом із Альянсом ми матимемо нагоду змінити світ і покращити ситуацію не тільки для мене, але й для тих, хто дбає про мене.

Габріель підходить і сідає поряд.

Я кажу:

— Ти розмовляєш з Анналізою.

— Пізнай свого ворога, — відповідає він, але з усмішкою.

Не певний, чи він каже це жартома, тому заперечую:

— Вона тобі не ворог.

— Не журися. Я був чемний. Ми обоє були дуже чемні, — він показує мені ще один Меркуріїн щоденник і каже: — Це знайшла Анналіза. Вона гадає, що я мав би тобі це прочитати.

«У Берліні, тому, що був Східним. Дощ. Волога квартира. Зустріла Вольфганга. Не бачила його вже двадцять років. Він майже не змінився зовні, хіба що додалося кілька зморщок. Але він став інакший: стомлений, постарілий, звісно, і, як це не дивно, набагато мудріший. Вольфганг не зрадів зустрічі зі мною й відразу повідомив, що вирушає в Південну Америку.

Минулого місяця він декілька днів був із Маркусом. Вони ніколи особливо не товаришували, та й, зрештою, у Маркуса взагалі немає друзів, але якимось чином Вольфганг був єдиною особою, з якою Маркус міг миритися, єдиною особою, яка його не дратувала. Навпаки, саме Маркус роздратував Вольфганга і скривдив його — як, зрештою, робив із усіма іншими людьми, — вбивши того, кого Вольфганг любив. Вольфгангів товариш Торо, як виглядає, страшенно розлютив Маркуса, і Маркус його вбив. Торо поставився ревниво до їхньої дружби, Маркус спочатку глузував, а тоді розгнівався і став скаженіти. Торо поводив себе як дурень, і Вольфганг сам це визнав, але сказав: „Маркус знав. Він міг би вибачити йому це, не забирати в нього життя, але вже відчув свою владу й не мав жодного терпцю. Жодного. Бодай навіть на якусь секунду, перш ніж ним оволоділа та звіряча сила. Він міг би її контролювати, але не захотів. І замордував Торо. Роздер його на шматки. Я так їх і знайшов: Маркус, увесь закривавлений, і закривавлений Торо“.

А тоді Вольфганг додав: „Маркус міг убити й мене. Я бачив, що він про це думав. Він умився і струсив із себе шматки м'яса Торо, просто з плечей, а один кусень прилип йому до руки. Маркус помився в озері, вдягнувся й підійшов до мене, і я певний, що він думав, чи не вбити й мене… Не для того, щоб зжерти, зовсім ні… лише замордувати, безжалісно, пропалити якоюсь блискавкою абощо. Але він цього не зробив. Думаю, це також пов'язане з його відчуттям влади над іншими. Він може забрати життя, а може подарувати його. Може чинити так, як заманеться“.

Маркус сказав йому: „Знаю, що ти мені не повіриш, але якась частина мене шкодує за Торо: та частина, яка тебе любить. Знаю, що ти ненавидиш мене за це вбивство. Мабуть, тобі краще піти геть. І не повертатися“.

Вольфганг так і вчинив: „Я залишив його. Це було місяць тому“.

Він був спокійний. Його щокою потекла сльоза, і я думала, що він тужить за Торо, але справжньою причиною було те, що він збирався мені сказати. Те, що він збирався зрадити Маркуса.

Вольфганг повідомив мені, де мешкає Маркус. Сказав таке: „Він може змінити житло, але тепер ти знатимеш, які місця він собі обирає. Завжди такі самі місця. Там, де він себе комфортно почуває. Там, де він почуває себе в безпеці“.

І, мушу зізнатися, це мене здивувало. Маркус не має постійної оселі. Здебільшого він живе як звір. У лігві. Лігві, зробленому з патиків. Частково під землею. На невеличких галявинах біля озера. Він може довго жити як звір. Полювати й харчуватися як звір. Вольфганг сказав таке: „Інколи мені здається, що він узагалі перестає бути