Читати книгу - "Сніговик"

За маленьким передпокоєм розташовувалася тридцятиметрова квартира, яку при бажанні можна було назвати тільки вітальнею, поєднаною з кухнею, або кімнатою з кухонькою. Який тут був сморід! Річ у тім, що у Валянка дуже пітніли ноги. Пітніли й смерділи. Він успадкував цю особливість – як і прізвисько – від свого батька, який був упевнений, що просте сільське взуття всотує неприємні запахи.

Щоправда, у Валянкового смороду був один плюс: він перебивав будь-які інші запахи. Гори немитого посуду, купи недопалків, просяклі потом футболки, розвішані на спинках стільців, – усе це вже було байдуже. Напевне, не брехали, подумав Харрі, що саме сморід від ніг Валянка став причиною його грандіозного програшу у півфіналі чемпіонату з покеру в Лас-Вегасі.

– Давненько, – буркнув Валянок.

– Так. Дякую, що знайшов час зустрітися.

Валянок посміхнувся, наче Харрі утнув штуку. А Харрі, в якого не було ніякого бажання залишатися тут ані на хвилину понад необхідне, перейшов до справи:

– Так чому в покері головне – побачити, коли блефують твої суперники?

Валянок, певне, теж був не проти одразу до діла:

– Усі вважають, що покер – це підрахунок, ставки та теорія ймовірності. Але коли граєш на високому рівні, всі гравці можуть зробити однакові ставки, так що річ зовсім не в цьому. Кращих з найкращих відрізняє вміння бачити наскрізь. Перед тим, як податися до Вегаса, я знав, що гратиму там проти кращих з найкращих. А як вони грають, я бачив по супутниковому каналу «Гемблерс». Записав їхні ігри на відео і, коли хлопці блефували, вивчав кожен – навіть найнезначніший – жест. Прокручував на повільній швидкості, відмічав найдрібніші деталі міміки, що і як вони казали, як поводилися. І коли я все це відпрацював як слід, я вже міг передбачити, чи є в когось із них пристойні карти, чи він блефує. Один чухав собі праву ніздрю, інший гладив пальцем сорочку карт. Отож я подався туди абсолютно впевнений, що зможу перемогти. Але, на жаль, не подумав, що й у мене самого купа ознак, за якими мене можна вичислити.

Від гіркого сміху, який прозвучав як схлипування, велике безформне тіло Валянка затрусилося.

– Отже, коли я буду допитувати якогось хлопця, ти побачиш, бреше він чи ні?

Валянок похитав головою:

– Усе не так просто. По-перше, мені треба спочатку глянути на нього на відео. По-друге, я маю «побачити його карти» та зрозуміти, коли він блефує. Тоді я зможу порівняти й проаналізувати, як він поводиться, коли бреше. Адже як налаштовують детектор брехні? Спочатку людина має сказати чисту правду – ну, назвати своє ім’я, скажімо. А потім – те, про що напевне відомо: це – брехня. Порівняти, і ось тоді з певною часткою ймовірності можна сказати…

– Чисту правду, отже, – перервав його Харрі, – і чисту неправду. На одній касеті.

– Але, як я сказав тобі по телефону, я нічого не гарантую.

Харрі знайшов Беату Льонн в «Обителі скорботи» – кімнаті, де раніше, поки працювала у відділі пограбувань, Беата проводила майже всі свої робочі години. «Обителлю скорботи» назвали кабінет без вікон, напханий відеомагнітофонами та іншою технікою всякого штибу, на якій продивлялися записи пограбувань, збільшували знімки, ідентифікували людей за фотографіями та аудіозаписами телефонних розмов. Але тепер Беата Льонн була начальником криміналістичного відділу, частково перебуваючи при цьому у відпустці по догляду за дитиною.

Апаратура працювала, і від сухого гарячого повітря на її блідих, майже безбарвних щоках розквітнув рум’янець.

– Привіт, – сказав Харрі, зачиняючи за собою важкі металеві двері.

Маленька рухлива жінка підвелася з місця, і вони обійнялися. Обоє трохи зніяковіли.

– Ти схуд, – сказала вона.

Харрі знизав плечима і запитав:

– Як справи… і все таке?

– Тулла спить, коли треба, їсть те, що слід, і майже не плаче, – усміхнулася вона. – Для мене це тепер головне.

Він подумав: треба сказати щось про Халворсена, щоб показати, що він пам’ятає про нього. Але нічого слушного на думку не спадало. Беата наче поспівчувала цим його терзанням і запитала, як його справи.

– Усе гаразд, – відповів Харрі й опустився в крісло на коліщатах. – Не найгірше в світі. Але ось ти запитала, і я зрозумів, що справи в мене кепські.

Беата повернулася до моніторів, натисла на кнопку, і люди на екрані помчали спиною вперед до виходу, над яким сяяв величезний напис «Стуру-центр».

– Я параноїк, – став пояснювати Харрі. – У мене таке відчуття, що я шукаю людину, а насправді вона мною маніпулює, що все перевернулося з ніг на голову і вона змушує мене чинити так, як їй до вподоби. У тебе таке буває?

– Аякже, – відповіла Беата. – Мою людинку звати Тулла. – Вона зупинила перемотування. – Бачив, що я знайшла?

Харрі під’їхав на кріслі ближче. Беата Льонн мала феноменальну особливість – стовідсоткову пам’ять на людські обличчя, вона була наче жива картотека. І це був не міф.

– Я вивчила фотографії усіх, хто причетний до справи, – сказала вона, – чоловіки, діти, свідки тощо, – і знайшла нашого старого знайомого.

Беата перемотувала плівку кадр за кадром.

– Ось він, – показала вона.

Крупнозернисте чорно-біле зображення тремтіло, фокус розпливався.

– Де? – запитав Харрі й відчув себе придурком, як це бувало завжди, коли вони з Беатою працювали над розслідуванням разом.

– Ось, це та сама людина, що і на тому знімку. – І вона вийняла з теки фотографію. – Може він бути тією людиною, що на тебе полює, Харрі?

Харрі здивовано витріщився на знімок. Потім повільно кивнув і вийняв слухавку. Катрина Братт відповіла буквально за секунду.

– Надягай пальто, зустрінемося в гаражі, – кинув Харрі. – Поїдемо покатаємося.

Харрі поїхав по Уранієнборгвейєн та Майорстувейєн, щоб не застрягнути на світлофорі на Бугстадвейєн.

– Вона впевнена, що це він? – запитала Катрина. – Якість картинки в камері стеження така, що…

– Якщо Беата Льонн каже, що це він, значить, це він. Зателефонуй нашим, дізнайся його номер телефону.

– А він у мене є в мобільному, – повідомила Катрина й полізла за слухавкою.

– Ти що, запхала у записну книжку номери усіх причетних до справи? – покосився на неї Харрі.

– Авжеж. Відводжу їм спеціальну групу. А потім, коли розслідування закінчено, знищую. Спробуй. Знаєш,