Читати книгу - "Відродження"

* * * * *

Г’ю спитав, чим він може віддячити Джейкобзу. Преп, зачуханий парубок, якому не завадилося б постригтися й помитися, замислився над цим.

— Ось що я вам скажу, — зрештою промовив він. — Бізнес у мене йде так собі, сюди як хтось і забрідає, то тільки непевні особи. Я збираюся перевезти все це добро на склад у Норт-Сайді, а потім подумаю, що робити далі. Ви могли б мені допомогти.

— Я можу зробити ще краще. — Г’ю досі насолоджувався звуком власного голосу. — Я сам винайму складське приміщення і знайду вантажників, щоб усе перевезли. По мені не скажеш, що я можу це дозволити, але це так. Правда.

Ця ідея, здавалося, налякала Джейкобза.

— Категорично ні! Товар, який я виставив на продаж, — це в основному сміття. Але моє обладнання дуже цінне, і більша його частина, яка стоїть там, у підсобці, у моїй лабораторії, ще й крихка. Вашої допомоги буде більш ніж достатньо. Хоча спершу вам треба трохи відпочити. І від’їстися. Набрати кілька фунтів. У вас був дуже важкий період у житті. Містере Єйтс, чи не бажали б ви стати моїм асистентом?

— Якщо ви цього хочете, — відповів Г’ю. — Містере Джейкобз, мені досі не віриться, що ви говорите, а я вас чую.

— За тиждень ви сприйматимете це як належне, — відмахнувся він. — З чудесами завжди так. Нема сенсу це заперечувати, така вже людська натура. Та оскільки вже ми вдвох стали свідками дива в цьому забутому всіма куточку Мотор-Сіті, я не можу дозволити вам і далі звати мене містером Джейкобзом. Хай для вас я буду Препом.

— Це скорочено від «преподобний»?

— Точно. — І він широко всміхнувся. — Преподобний Чарльз Д. Джейкобз, нині — головний прелат у Першій церкві електрики. Обіцяю занадто вас не навантажувати. Поспішати нема куди. Будемо робити все поволі.

* * * * *

— Не сумніваюся, що так і було, — сказав я.

— І що б це могло означати?

— Він не хотів, щоб ти наймав йому вантажників, і гроші твої йому не були потрібні. Йому потрібен був твій час. Я думаю, він тебе вивчав. Чекав, чи не проявляться якісь залишкові явища. А ти що думав?

— Тоді? Нічогісінько. Я їхав на величезній хмарі радості. Якби Преп попросив мене пограбувати Перший банк Детройта, я б, може, й спробував це зробити. Але так, якщо подумати, то, мабуть, твоя правда. Роботи там було небагато, бо коли я придивився уважніше, побачив, що він майже не мав що продавати. У підсобці було значно більше всяких штук, але з нормальною командою з «Ю-Хола» ми могли б перевезти всі ті шняги з Восьмої милі за два дні. Але він розтягнув це на тиждень. — Г’ю трохи подумав. — Ну, так, згода. Він за мною спостерігав.

— Вивчав. Чекав залишкових явищ. — Я зиркнув на годинник. За чверть години мені треба було з’явитися в студії, і якби я ще трохи затримався у пікніковій зоні, то міг спізнитися.

— Пройдися зі мною до першої студії. Розкажи, якими були ті явища.

Ми пішли, і дорогою Г’ю розповів про потьмарення, які з ним ставалися після того, як Джейкобз вилікував його електрикою від глухоти. Нетривалі, проте часті за перші день-два, і відчуття непритомності в нього при цьому не виникало. Він просто приходив до тями в іншому місці й бачив, що минуло п’ять хвилин. Чи десять. У двох випадках це сталося, коли вони з Джейкобзом вантажили обладнання й уживаний товар для продажу в старий автофургон для доставляння сантехніки, який Джейкобз у когось позичив (може, ще в когось зі зцілених чудесним шляхом, але чи це справді було так, Г’ю ніколи не дізнався — Преп щодо цього волів тримати рот на замку).

— Я спитав, що сталося за ці відрізки часу, а він відповів: нічого, що ми просто переносили речі й розмовляли, усе по-нормальному.

— І ти йому повірив?

— Тоді так. А тепер уже не знаю.

Якось увечері, розповідав Г’ю (а було це через п’ять чи шість днів після терапії), він сидів у єдиному кріслі в номері свого блощичника, читав книжку і зненацька побачив, що стоїть у кутку та дивиться на стіну.

— Ти щось при цьому казав? — спитав я, а сам подумав: «Щось сталося. Щось, щось, щось».

— Ні. Але…

— Що «але»?

Цей спогад змусив його недовірливо похитати головою.

— Я зняв штани і знову взув кросівки. Так і стояв у боксерських трусах і «Рібоках». Шиза, правда?

— Muy loco[106], — погодився я. — І довго в тебе виникали ці міні-потьмарення?

— На другому тижні їх було всього декілька. На третьому — вже жодного. Але було дещо інше, і це тривало довше. Щось із очима. Ці… події. Ця призматика. Я не знаю, як інакше їх називати. Протягом наступних п’яти років таке зі мною ставалося, може, з десяток разів. А відтоді вже не було нічого.

Ми дійшли до студії. Там нас чекав Мукі в кепці «Бронкос»[107] із сіточкою, повернутою козирком на потилицю, що надавало йому вигляду найстарішого у світі скейтбордиста.

— Банда вже всередині. Розігріваються. — Він перейшов на шепіт. — Мужики, бля, вони реально жахливі.

— Скажи їм, що почнемо пізніше, — сказав я. — Дамо їм додатковий час наприкінці, щоб компенсувати.

Мукі перевів погляд з Г’ю на мене й назад на Г’ю — вимірював емоційну температуру.

— Слухайте, правда ж, нікого не звільнять?

— Ні, якщо ти знов не лишив пульт увімкненим, — відказав Г’ю. — А тепер марш усередину, дай дорослим договорити.

Мукі відсалютував і пішов у студію.

Г’ю повернувся до мене обличчям.

— Призматика була набагато дивнішою, ніж провали. Я навіть не знаю, як тобі це описати. Правильно кажуть, це треба самому відчути.

— Спробуй.

— Я завжди наперед знав, коли це станеться. Весь день займався своїми справами, ну як завжди, а потім начебто загострювався зір.

— Так само, як слух після лікування?

Г’ю похитав головою.

— Ні, то було насправді. Вуха в мене досі чують краще, ніж до Препового лікування. Точно знаю, що перевірка слуху могла б це підтвердити, хоча мені ліньки було її робити. Ні, із зором було наче… знаєш, як епілептики передчувають наближення нападу за поколюванням у п’ястях чи якимось