Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

А потім Сюзен згрішила, і гріх довелося відмолювати (хоч і не надто ревно) перед тим, як лягати в ліжко. А все тому, що вона отримала задоволення, побачивши, як перекосилося тітчине обличчя, як на ньому з’явився ошуканий і розгублений вираз — вираз обдуреної скнари.

— Чому так довго? — повторила вона.

— Певно, тобі треба сходити на Коос і поцікавитися в неї самої.

Губи Корделії Дельгадо, і без того тонкі, міцно стислися в тонку нитку.

— Ти грубіяниш мені, дівчино? Хамиш?

— Ні. Я надто втомилася, щоб грубіянити. Я хочу помитися, бо досі відчуваю на собі її руки, і лягти спати.

— То так і зроби. Можливо, зранку ми зможемо поговорити так, як це належить двом леді. І звісно, треба буде сходити до Гарта. — Вочевидь втішена тим, що завтра побачить Торіна, вона склала папірець, який Сюзен отримала від Реї, і вже хотіла було покласти його собі до кишені сукні.

— Ні, — сказала Сюзен напрочуд різко, так різко, що тітчина рука застигла в повітрі. Спантеличена до глибини душі, Корделія дивилася на племінницю. Сюзен було трохи не по собі від цього погляду, але очей вона не опустила і її простягнута рука не тремтіла.

— Цей папірець має залишатися в мене, тітонько.

— Хто навчив тебе так зі мною розмовляти? — спитала Корделія, ледь не плачучи від люті. Сюзен на мить здалося, що її голос подібний до звуку тонкоходу, хоч ця думка й була майже блюзнірською. — Зі мною, жінкою, яка виростила сироту без матері? З сестрою нещасного покійного батька цієї сироти?

— Ти знаєш хто, — не опускаючи руки, сказала Сюзен. — Я мушу тримати цей папірець при собі і передати мерові Торіну. Вона сказала, що їй байдуже, яка буде подальша доля папірця, нехай мер хоч дупу ним собі підітре. — Бачити, як почервоніла від таких слів тітка, було дуже приємно. — Але доти він має зберігатися в мене.

— Ніколи про таке не чула, — пхикнула тітка Корделія, але брудний клапоть віддала. — Довірити такий важливий документ якомусь дівчиську, це ж треба.

Як що, так дівчисько, а як бути його наложницею, то не дівчисько? Лежати під ним і чути, як торохкотять його кістки, і прийняти його сім’я, і народити йому дитину.

Ховаючи шмат паперу до кишені, Сюзен опустила очі, щоб тітка Корд не помітила в них обурення.

— Іди нагору, — мовила тітка, скидаючи мереживну піну кучугурою до свого кошика. — А коли митимешся, особливу увагу приділи своєму ротові. Відмий його від нахабства і неповаги до тих, хто подарував його власниці стільки любові.

Закусивши губу, щоб не випустити на волю безліч ущипливих реплік, Сюзен мовчки пішла, як багато разів до того, сходами нагору, присоромлена і ображена.

А тепер вона лежала в ліжку без сну, хоча зорі вже зблідли й небо помалу яснішало. Всі спогади про події тієї ночі з неймовірною швидкістю змінялися в її голові, наче колода карт, яку перетасовує вправний банкомет, але найчастіше зринав один — обличчя Вілла Деаборна. Вона думала про те, яким мінливим було це обличчя: щойно тверде й рішуче, наступної миті воно вже ставало несподівано ніжним і лагідним. Чи його лице було вродливим? Еге ж, мабуть, так. Особисто їй воно здавалося дуже гарним.

Жодної дівчини я ще не запрошував на прогулянку верхи і жодної не питав, чи прийме вона мене в своєму домі. А тебе, Сюзен, дочко Патрика, я б запросив.

Чому саме тепер? Чому ми з ним познайомилися саме тоді, коли всі обставини проти нас?

Якщо це ка, то воно налетить, як вихор. Як буревій.

Вона перекотилася з одного боку на другий, потім знову лягла на спину. Подумала, що цієї ночі заснути вже не вдасться. З таким самим успіхом вона може вийти до Крутояру і зустріти схід сонця.

Але вона й далі лежала в ліжку, відчуваючи, що їй якось зле і добре водночас. Вона вдивлялася в сутінки і слухала перші ранкові трелі пташок за вікном, згадуючи, які були на дотик його губи, як під ними вгадувалися зуби, як пахла його шкіра і якою грубою здавалася сорочка під її долонями.

Вона поклала ці долоні на перса й ніжно охопила їх пальцями. Пиптики були тверді, мов маленькі камінці. Щойно вона їх торкнулася, між ніг спалахнуло полум’я, нагальне й невситиме.

Я зможу заснути, подумала вона. Зможу, якщо вгамую це полум’я. Знати б як.

Та вона знала, адже стара відьма їй показувала. Навіть незайманиця може собі трохи насолоди завдати, якщо знає, як це робиться… Наче маленький шовковий пуп'янок.

Сюзен посунулася в ліжку і сягнула рукою під ковдру. Потім зусиллям волі викинула з пам’яті блискучі очі й запалі щоки старої (виявилося, що, коли тебе переповнює рішучість, насправді це зовсім не важко), а замість цього видива уявила собі обличчя хлопця у незугарному пласкому капелюсі, хлопця на великому мерині. На якусь мить видиво стало настільки чітким і приємним, що здалося реальним, і порівняно з ним буденність її життя змерхла, видалася сірою й невиразною. Їй уявлялося, що він цілує її знову і знову, їхні вуста розтуляються ширше, ще ширше, язики дотикаються, вона вдихає його дихання.

Сюзен палала, палала в ліжку, мов смолоскип. А коли невдовзі на обрії показалося сонце, вона вже міцно спала. На її вустах грала легка усмішка, а волосся золотим шовком лежало на щоках і подушці.

3

До світанку лишалася якась година, і зала відвідувачів у «Раю для подорожніх» стояла тиха й порожня. Газові лампи, що зазвичай яскраво палахкотіли до другої години ночі, перетворюючи люстру на сліпучий діамант, зараз були прикручені до слабкого синього жевріння. У довгій залі з високими стінами громадилися примарні тіні.

В одному кутку лежали покидані уламки дерева — рештки стільця, розтрощеного в бійці картярів (її учасники відправилися спочивати у шерифову камеру для п’яниць). В іншому кутку стояла величенька калюжа блювотиння, вже загуслого. На подіумі в східному кінці зали знаходилося пошарпане піаніно, до якого була притулена палиця з залізного дерева, що належала Гавкучому, салунному вишибайлі й любителю вирішувати суперечки за допомогою кулаків. Сам Гавкучий хропів