Читати книгу - "Кола на воді"

– Звісно. А за ромашки – дякую.

Віка кивнула:

– То ми удвох носили їх Оксанці… на могилу. А в класі її місце лишили вільним на цілий рік, так, ніби вона з нами.

– Правда?

Ілля запевнив:

– Так вона ж із нами. Доки пам’ятатимемо, буде. Це мама так сказала.

– Мудра в тебе мама. Що ж, навчайтесь старанно. Домовились?

– Авжеж.

* * *

І знову озеро. Поруч Петро зі своїми вудками, дивиться удалечінь. Занурений у себе й в Бога. Він скоро буде панотцем, власне, мав би стати ним з самого початку, хоча тепер впевнений, що то був його шлях.

– Риба щось спить сьогодні.

– Осінь. Вона заколисала. Я б теж на лавці задрімав.

– Лавці? Ой! До речі. Все забуваю. Я таки довідався, де лікується Степан Олексійович. Допомогли колеги – вже колишні.

– Правда?! Де?

Посерйознішав і заходився змотувати вудку.

– Ну не мовчи. Що з ним?

Відклав убік рибацькі снасті й винувато прошепотів:

– Онкологія.

* * *

Осінь вийшла із води, простягнула руки у височінь. Десь на зап’ясті обривалась лінія.

Степан Олексійович сидів на лаві серед жовтого, висохлий, як листя, що під старечими ногами. Молода медсестричка посміхнулась:

– Ну я ж казала. Ось він. Ох і впертюх! За будь-якої погоди чвалає аж сюди, за корпус, й просиджує тут днями. Іван Іванович, лікар, спочатку ще боровся, а це махнув рукою. Степане Олексійовичу! Ось до вас.

Старий підняв очі, дивився пильно, а потім посміхнувся. Було помітно, що зрадів. Зрадів, як дитина неочікуваній іграшці, від чого та робилась вдесятеро ціннішою. Хвацько підкрутив сиві вуса, озирнувся, аби сусіди по нещастю теж помітили, що і в нього – відвідувач, а потім здивував:

– Щось кепсько виглядаєш, синку.

– Я?

Старий моргнув:

– Ну не я ж?

Анатолій не втримав посмішки. З цим старим завжди затишно, немов удома. Присів й заговорив, нарешті зважився злити себе в слова – без остраху, все, як було, мов рідному. Степан Олексійович слухав, а очі утішали лагідно.

– То виходить, озеро забрало гріх на себе?

– Виходить. Самі розсудіть: щоб тренер з плавання – втопився? Та ще й де? Не інакше, як вода помстилася.

– А чому дивуєшся? Вона – жива. Вода все відчуває. Ось, увібрала ненависть до пори, до часу, а потім вихлюпнула з себе.

– Медики говорили щось про судоми, але ж я бачив. Горицвіт пішов на дно майже блискавично, немов схопило щось і затягло.

– То твої думки. Гляди, синку, аби ненависть і тебе не засмоктала. Невже полегшало, га? – Старий пильно подививсь у вічі.

Анатолій не витримав той погляд і схилив голову:

– Полегшало? Якби. Це не полегшення, а повна відсутність життя. Справді. Довкола мене живуть люди. Я ж бачу, що живуть. Кожен з них знайшов свій порятунок, а я… Всі відчуття – під водою. Нічого. Хіба самотність.

– Ой синку, синку, всі ми по великому рахунку – самітники. Приходимо в життя одиноко і йдемо так само – сам на сам.

– Степане Олексійовичу, вибачте, але… чому ви у будинку для старих?

Той знову підморгнув:

– Так ніби ж то не парубок. Дивись, старіший за саме життя.

– А як же син?

Завмер посеред осені, зіщулився і став неначе меншим:

– А син… Він є й нема його. Ось так.

– Не зрозумів.

– От і я не встиг. Зрозуміти не встиг, коли ми його втратили. Знаєш, Толю, мені тут думається. Як то кажуть: все життя, мов кінострічка, перед очима пробігає. Я, щоправда, такого кіна ще не дивився, але пригадав багато, ой багато! А не збагну, де схибив. Ми ж його любили, для нього – все. Покійниця моя, Оксанка, щодня молилася за сина, всім святим молилася. Ет!

Анатолій вперше бачив таким Степана Олексійовича.

– Ви так не хвилюйтесь. Вам не можна.

– А що можна? Я померти не боюсь. Знаєш, скільки років виглядаю ту, що з косою? Вже зачекався. До того ж, Оксанка моя там давно. Одинадцять вже рочків, як від мене половина залишилась на цьому світі, інша половина – там.

– Отак кохали?

– Чому кохав? Люблю і нині. Не навчився – не любити. Вона у війну мене пораненого в ліс затягла, подалі від німця. І було їй всього сімнадцять. Дівчинка, а здужала, сховала у землянці свого діда-лісника і виходила. Пам’ятаю очі, такі близькі-близькі, а в них ліс шумить, й над нами шумовиння віковічне, гойдаються, підпирають небо велетні, а на увесь світ – лиш стукіт двох сердець. Ось так. Відтоді мені серед дерев – що з нею поруч, от і ходжу до них, мов на побачення.

– Невже… таке буває?

– А яке таке? Звичайне. То – життя, синочку. У ньому різне. Діток ми так і не народили.

– А син же як?

Старий примружив очі, немов пригадував:

– Син… то син. Що не кров моя? А то все одно. Неважливо. Наш та й годі. Війна батьків по крові відібрала, а ми раз побачили і, знаєш… Відчули, що своє. Ти не дивись так. Діток Господь різними шляхами посилає, і всі вони – рідні. Митько моїм завжди буде, а що відрікся від нього, то не зміг інакше. Бо ж він… що ж… – голос затремтів.

– Заспокойтесь. Степане Олексійовичу, може, лікаря? Вам погано.

– А що хорошого, як син до матері не навернувся, коли та помирала. Скажи? Можна так, га? Бідолашна, день у день просила, щоб приїхав з-за кордону. Дурні, ми кістьми лягли, аби єдиний син зміг світу побачити. І що? Побачив. Залишився. Нічого. Нехай. Де ж іще знайде себе такий талант. Сумували, звісно, все сподівалися на зустріч, а тут хвороба. Заслабла Оксанка й так просила, щоб сина покликав, так благала – серце виверталося з грудей. А я все: зв’язку нема, так просто за кордон не додзвонитись. Не міг правди сказати. Вона вірила. До подиху останнього. Померла в літню ніч, таку тиху, що було чути, як спинилось серце… А Митько… ні сам не прилетів, ні онуків не пустив, бо переліт, бачте, занадто дорогий. Виходить, зекономив? Ось так і поховали. Я продав квартиру і все до копійчини переслав – хай тішиться. А сам… аби не сам, прилаштувався і живу… а це, бач, ніби і дожив вже, ще саму малість – й крапка.

– А чому?

– Хворобі на те байдуже. Чому? Бо приходить. Ось і до мене прив’язалася, геть чисто висушила. Та що я? Я вже за життя старіший, а молодим – за що? Їм же тільки жить та жить.

Струснув