Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Досвід набувається з часом — і Катруся вже за два — три тижні навчилась відрізняти важливі документи від тих, котрі не мали жодного значення. Завжди заклопотана і педантично акуратна, вона скоро завоювала повне довір’я коменданта майора Шумахера, який поклав на неї, фактично, обов’язки секретаря своєї приймальної. Він доручав Катрі регулювати потік відвідувачів, навчивши відрізняти важливих од таких, які можуть вирішити свої справи з іншими офіцерами комендатури, — і це відразу одкрило перед дівчиною нові можливості.

— Пана лейтенанта цікавлять паровози для ешелонів з вугіллям? Цим питанням займається гауптман Вендт… Почекайте, будь ласка, пане обер-лейтенант… Ви з дев’яносто третьої дивізії, майоре? Комендант прийме вас негайно. І вас, гауптман…

Через день — два Катруся зустрічалась з “нареченим”. Це, звичайно, не могло нікого здивувати. Вони йшли у вар’єте чи ресторан, і ніхто не міг подумати, що дівчина, яка підняла келих з шампанським і дивиться на Кремера сяючими очима, шепоче діловим тоном:

— Дев’яносто третю стрілецьку дивізію перекинули з Бреста під Київ. Далі — три ешелони танків. Станція призначення — Дніпропетровськ…

А наступного дня від шостої до сьомої:

Риска, дві крапки… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК… ДКК… 93458… 35472… 83925… 13679… 42367.. З Бреста під Київ перекинуто дев’яносто третю стрілецьку дивізію.

Виходили в ефір регулярно через день — два. Від старої громіздкої системи передачі інформації довелося відмовитись: поки папірець з зашифрованими даними доходив до партизанського загону, минало кілька днів: іноді втрачалась найцінніша якість катрусиних повідомлень — оперативність. Крім того, останнім часом Дорошенкові доводилось часто міняти розташування загону, що ускладнювало роботу зв’язкових, вносило додаткові труднощі. Кремер запропонував перекинути радиста до міста — Федько Галкін став водієм чорного “мерседеса” шефа фірми. А від шостої до сьомої відстукував.

Риска, дві крапки… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, крапка, риска… ДКК…

Катря сиділа на лавочці у парку. Літо закінчувалось — листя каштанів пожовкло, почало опадати. Око милували лише могутні зелені крони яворів і розкішні темно-червоні жоржини, кілька кущів яких посадили навесні чиїсь добрі руки. Ця єдина клумба на весь парк, захаращений і занедбаний, притягувала сюди тих, хто міг собі дозволити розкіш дихати свіжим повітрям — людей сивих, із зморшками на обличчі, зігнутих часом. Молодь не ризикувала з’являтися у парках: часто відбувались облави — хлопців та дівчат ешелонами везли до Німеччини.

Катруся мала надійні документи і не боялась облав. Вона любила цю лавку, на якій ще сиділа, коли була студенткою. Тут напрочуд добре й швидко запам’ятовувались латинські терміни й симптоми різних хвороб; сюди, ще будучи гімназисткою, вона прийшла на перше побачення з Семеном Войтюком — юнаком, якого зачарували її очі і каштанова коса з рожевим пишним бантом, він пригощав Катрусю цукерками, а потім насмілився поцілувати в щоку — це так прикро вразило дівчину, що вона заплакала і після того при зустрічах з Войтюком переходила на інший бік вулиці.

Катря підставила обличчя променям сонця і мрійливо примружилась. Уявила, що сталося б, якби Петро отак несміливо поцілував її в щоку. Мабуть, також заплакала б, та не від образи ї знічення…

— Чому така гарна фройляйн сидить сама? — почула різкий голос. — Коли фройляйн нудьгує, ми можемо скласти їй компанію!

Розплющила очі. Нахабні обличчя під офіцерськими кашкетами. Два лейтенанти, видно, вже добре випили і шукають пригод.

— Пішли з нами, крихітко, — сказав один з них — з довгим носом і безбарвним, тупуватим обличчям. — Може, у тебе є така ж вродлива подруга? Повечеряємо, потанцюємо…

Він сів поруч, взяв Катрусю за руку. А вона, мов застигла, не може вирвати руку з його холодних, мокрих долонь. Лейтенант, певно, зрозумів це як згоду, бо сказав хтиво:

— У тебе, крихітко, чудова фігура.

— Заберіть свої руки, бо я зараз надаю вам ляпасів! — вибухнула Катруся і різко підвелась. — Хам!

Йдучи геть, почула:

— Я ж казав, вона не з тих…

— Хіба не однаково? — відповів другий. — Гарненька слов’яночка, і з нею можна було побавитись. Ти лише поспішив, Ервіне…

“От як! — подумала з люттю. — Виходить, лише поспішив!..”

Біля виходу з парку на Катрусю подивились два старомодні, погано одягнені фотографи, та дівчина не звернула уваги на їхні благальні погляди. Пішла Сикстуською вулицею: тут мешкав Петро, і дівчина мала надію випадково побачити його.

На розі біля тротуару стояв великий вантажний автомобіль-будиночок на колесах. “Пересувна солдатська крамниця”, — прочитала Катруся. Коли проходила повз машину, раптом дверцята відчинились, визирнула людина у військовому мундирі.

— Вони зараз повинні вийти в ефір, штурмфюрер, — почула. — У цей час завжди…

Дверцята за військовим причинились, та для Катрусі почутого було досить. Поблизу на горі будинок, де мешкає Кремер, а зараз шоста, і через кілька хвилин почне працювати рація Федька Галкіна. А в “крамниці на колесах” змонтовано пеленгаційну установку. Вони вже засікли рацію, просуваються до неї крок за кроком, і сьогодні мишоловка може захлопнутись…

Катруся пішла швидше. Якби могла, то побігла б, але…

У квартирі Кремера пролунав настирливий дзвінок. Галкін, який лише почав передачу — риска, дві крапки… риска, крапка, риска… — висмикнув штепсель з розетки і заховав рацію у валізу. Тривожні голоси у передпокої. Федько вдав, що прибирає на письмовому столі Кремера, і не відразу озирнувся, почувши рипіння дверей.

— Знаєш, як можна назвати твою поведінку?

У дверях стояла Катруся. Розчервоніла, очі сердиті й перелякані.

— Це ти до мене? — не зрозумів Галкін.

— Ні, до папи римського! — Федько ніколи не бачив Катрусю такою. — Ще кілька хвилин, і ви провалилися б. Біля поштамту пеленгатор!

— Який пеленгатор? — перепитав Галкін, хоч відразу все зрозумів.

— Який пеленгатор! — вигукнула Катря. — Гестапівський, певно. Думаєш, вони сидять, склавши руки, коли під боком працює рація? — Побачивши, як зблід Галкін, сказала лагідніше: — Оце тобі наука…

— Спокійно! — не втратив рівноваги Карл. Підхопив валізу з рацією. — Федько, заводь машину. Ще невідомо, як там у них… Їдемо на прогулянку…

Чорний “мерседес” проїхав до поштамту, поминув “пересувну крамницю” і рушив на околицю. Карл Кремер їхав розважатись.

Менцель викликав до себе Харнака і начальника служби перехоплення штурмфюрера Вінклера.

— Мені набридли ці постійні невдачі! — почав відразу гримати. — Більшовики у нас під носом зв’язуються з центром, а ви, штурмфюрер, ніяк не можете зловити їх.

У Вінклера почервоніли вуха. Харнак знав — це