Читати книгу - "Сицилієць"

— Я довіряю тобі більше, ніж будь-кому, крім батька з матір’ю, — сумно сказав Ґільяно.

— І Аспану, — з докором додав професор. — Хіба ж він виріс не надто кровожерним, щоб бути вартим довіри?

Ґільяно подивився йому у вічі, і Адоніс замилувався незворушною чесністю його обличчя.

— Так, мушу зізнатися: Аспану я довіряю більше, ніж тобі. Але я любив тебе із самого дитинства. Твої книжки звільнили мій розум. Я знаю, що ти допомагав моїм батькам грошима. І ти був мені вірним другом у моїх бідах. Але я знаю, що ти плутаєшся з «друзями друзів», і щось підказує мені, що саме це сьогодні тебе й привело.

І знову Адоніс замилувався інтуїцією свого хрещеника. Він виклав Турі всю справу.

— Ти маєш дійти згоди з доном Кроче, — сказав він. — Ані король Франції, ані король Двох Сицилій, ані Ґарібальді, ані навіть сам Муссоліні не змогли знищити «друзів друзів». Ти не можеш сподіватися перемогти у війні проти них. Я благаю тебе змиритися з ними. Спочатку доведеться стати перед доном Кроче на коліна, але хто-зна, чого ти досягнеш у майбутньому. Кажу тобі, присягаючись власною честю та головою твоєї матері, яку ми обидва обожнюємо: дон Кроче вірить у твій талант і щиро любить тебе. Ти станеш його спадкоємцем, улюбленим сином. Але спочатку мусиш підкоритися йому.

Він бачив, що Турі це зворушило й той поставився до його слів серйозно. Гектор Адоніс палко мовив:

— Турі, подумай про свою матір. Ти не можеш жити в горах вічно, ризикуючи життям, щоб кілька днів на рік бачитися з нею. З доном Кроче ти можеш сподіватися на прощення.

Молодий чоловік зміркувався, а тоді спроквола серйозним тоном заговорив до хрещеного батька.

— Передусім хочу подякувати тобі за чесність, — сказав він. — Це дуже спокуслива пропозиція. Але я взявся до звільнення бідноти на Сицилії й не вірю, що «друзі» мають на меті те саме. Вони служать багатіям і римським політикам, а ті — мої закляті вороги. Зачекаємо й побачимо. Звісно, я викрав князя Оллорто й наступив їм на мозолі, але я й далі даю жити Кінтані — людині, яку зневажаю. Терплю його з поваги до дона Кроче. Так йому й скажи. Скажи ще й те, що я молюся за той день, коли ми зможемо стати партнерами, рівними. Коли наші інтереси не будуть суперечливі. Щодо його ватажків — нехай роблять, що хочуть. Я їх не боюся.

Гектор Адоніс із важким серцем передав цю відповідь донові Кроче. Той кивнув левовою головою, наче й не чекав нічого іншого.

Наступного місяця були скоєні три окремі замахи на життя Ґільяно. Ґвідо Кінтані дозволили спробувати першим. Він усе спланував із вишуканістю, гідною Борджіа. Ґільяно часто спускався з гір однією дорогою. Уздовж неї йшли розкішні поля, які Кінтана заполонив великою отарою овець. Охороняли їх троє начебто безневинних вівчарів — жителі містечка Корлеоне, давні приятелі Кінтани.

Протягом тижня, коли Ґільяно бачили на дорозі, вівчарі з повагою вітали його й за старою традицією просили поцілувати його руку. Ґільяно заводив із ними дружні розмови: вівчарі часто були до певної міри членами його банди, і він завжди шукав новобранців. Ніякої небезпеки він не відчував, відколи майже завжди подорожував з охоронцями, часто — з Пішоттою, що один був вартий щонайменше двох. Вівчарі були неозброєні, вбрані в легкий одяг, під яким не сховаєш зброї.

Однак ті вівчарі прив’язали лупари та патрони під черевами кількох овець серед отари. Вони чекали можливості напасти, коли Ґільяно буде сам або хоч не під такою ретельною охороною. Але Пішотту зацікавили ці дружні вівчарі й раптова поява отари овець, тож він навів на них свою мережу інформаторів і дізнався, що це вбивці, що їх найняв Кінтана.

Часу Пішотта не марнував. Він узяв десятьох чоловіків зі своєї власної банди, оточив трійцю й почав розпитувати, чиї то вівці, чи давно вони пасуть овець, де вони народилися, імена матерів та батьків, дружин і дітей. Вівчарі відповідали начебто щиро, але Пішотта мав докази того, що це брехня.

Обшук виявив зброю під хутром тварин. Пішотта скарав би удавальників на смерть, але Ґільяно заборонив йому. Зрештою, ніхто не постраждав, а справжнім зловмисником був Кінтана.

Тож вівчарі були змушені відвести отару овець у Монтелепре, а тоді виголосити на головній площі: «Приходьте по подарунок від Турі Ґільяно! Вівця кожній родині й благословення від Турі Ґільяно!» А тоді зарізати й побілувати вівцю кожному, хто про це попросив.

— Пам’ятайте, — сказав вівчарям Пішотта, — мусите бути привітними, як наймиліші продавчині в Палермо, наче вам за це комісію дають. І передавайте привіт Ґвідо Кінтані.

Дон Сьяно вчинив простіше. Він відправив двох посланців, які спробували підкупити Пассатемпо та Терранову, щоб вони виступили проти Ґільяно. Але дон Сьяно не міг збагнути, яку вірність Ґільяно викликає навіть у таких дикунах, як Пассатемпо. На смерть посланців знову було накладене вето, однак Пассатемпо сам відправив посланців назад із мітками від bastinado.

Третій замах знову спробував скоїти Кінтана, і саме на ньому Ґільяно увірвався терпець.

До Монтелепре приїхав священик, подорожній монах, відзначений стигматами по всьому тілу. У неділю зранку він провів службу в місцевій церкві й показав свої рани.

Його звали отець Додана, це був високий спортивний чоловік із такою стрімкою ходою, що чорна ряса вихором літала над його потрісканими шкіряними черевиками. Волосся в нього було вицвіло-біляве, обличчя — зморщене й темне, як горіх, хоча він був іще молодий. За