Читати книгу - "Зодчий із пекла"

— Добру справу?! — голос Ярижської зірвався. — З цими… Потомственими шахраями?!

— Ну, не шукатимете порошинок в очах ближніх, то й вашу колоду простять, — повчально мовив слідчий. — Люди змінюються. Сьогодні вночі мені примарився один дуже цікавий чернець. Він так добре проповідував про це. Про покаяння, прощення…

Ольга Володимирівна зблідла й опустила голову.

Буруковський додав:

— Як писав великий Кант, дві речі сповнюють душу завжди новим та все більшим здивуванням, чим частіше й довше розмірковуємо над ними… — Він зробив значущу паузу. — Це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.

Приголомшене сонце сховалося за хмару. З даху почали рости вниз дзвінкі прозорі бурульки.

До весни залишалося кілька днів.

Пані Ольга знеможено зітхнула:

— Гаразд… Які ваші умови?

Прибиральниця Таня Дука наче танцювала з пилососом у руці: крок вперед, крок назад.

Нарешті набралась сміливості й, підкравшись до зачинених дверей, притулила вухо між різьбленим орнаментом старої деревини. Спочатку чула тільки нерозбірливе мурмотіння, потім почали увиразнюватися окремі репліки. Дука-старша затамувала подих — і розібрала-таки голос дизайнера:

— Ну знаєте! Дорогоцінний паркет, сходи — витвір мистецтва, їх під охорону ЮНЕСКО треба взяти… Чи не жирно для них буде?

Далі мовив інший чоловік, глухо, майже нерозбірливо:

— …Все краще — дітям… Потрібно зареєструвати… Тоді можна буде…

Знову киянин:

— …за десять років зроблять руїну… музейні цінності… широкий загал…

Тані закрутило в носі, щоб не чхнути біля дверей, вона відійшла до вікна. На синюватому снігу мовчки стрибали ворони. Старанно висякавшись, Дука повернулась до дверей та й почула ще кілька уривків:

— Давайте обговоримо спокійно…

— …існує відповідний закон…

— …право на нагляд надається…

— Ви мене завжди зможете шантажувати! — це вже Ярижська, її інтонації, потім знову лише фрагменти:

— …буде найкраще…

— …а дзуськи!..

— …можна передати третій особі…

— …тільки мертвих уже не чіпайте…

— …тоді відповідатиме…

Потім довго чулося лише:

— Ших-шух-шур…

— Шур-шур-щур…

І раптом досить голосно:

— Але тоді ми всі станемо просто бандою змовників!

— А ви ними й були від початку! — верескнув у відповідь голос Ярижської. — Зі своїм братиком! Чи як його… її… там! Повірте, більшої підступності я ніколи не зустрічала! Ніде!

Тетяна від цікавості й рота розтулила, коли раптом хлоп’ячий дискант задзеленчав у самісіньких дверей:

— Зав’язуй з базаром, Валько! Краще давай візьмемо шефство над їхньою оравою…

Дука зі страху відскочила вбік, перечепилась через резинову трубу пилососа та з грохотом упала на підлогу.

За мить до великої зали вискочили Ярижська, Кінчев та якась невідома дівчина. З-за їхніх спин виглядали дизайнер та охоронець Цокотюха.

— Що тут? Що тут… знову? — Ольга Володимирівна схопилась за серце.

— Елементарно. Жінка йшла прибирати і впала, — вишкірився слідчий.

— Повірте, я нікому не наказувала сьогодні… Тут і так… Без цього… Моторошно.

— Та я… Нічого… Я просто… — Таня схопила обома руками свій інструмент — грізно, наче зброю. І раптом вигукнула переконано, по-агітаторському:

— Ми щодня повинні! Прибирати! Щоб чисто!

— Сьогодні буде вихідний! — також натхненно, наче на мітингу, проголосила пані Ольга.

— Ура! — іронічно примружилась Христина. — Нарешті відпочинемо. Від усього та від усіх.

Брат взяв її під руку, і звернувся до присутніх:

— Як казав майже дві з половиною тисячі років тому Хуей Ші, стародавній китайський філософ, у кожному яйці вже є пір'я…

Кріс повернула до нього веселе обличчя:

— Не будь ханжею! Насправді його звали Хуй Ші.

— Не шокуй публіку, нестерпне створіння.

Дівчина підняла брови:

— Нас тут можна чимось шокувати? Це щось новеньке!

Вона підморгнула слідчому, і він їй ніжно, по-білячому усміхнувся. І подав маленький глобус-брелок з наклеєним блідо-зеленим стікером, на якому його неохайним почерком було написано: «Світ — неосяжний, але ти не сховаєшся ніде. Бо я тебе кохаю».

Христина взяла цей аркушик насторожено, але, прочитавши, також усміхнулась. Склала стікер учетверо й сховала на грудях жестом європейської панночки з ХІХ століття.

Ярижська та Валентин Буруковський були шоковані. І навіть з розумінням перезирнулися. Вперше за цей день.

Він вільно сидить на гнутому віденському стільці тап'є каву. Іронічні губи, мушкетерські вусики, модна борідка. На голові — капелюх, без умовностей — це відкрите вуличне кафе.

Поруч — вільний стілець, що начебто очікує співрозмовника, який десь затримався.

Але столик — лише один. Бронзовий. І стільці — бронзові. І цей приємний чоловік, і його бездоганний сюртук, і порожня чашечка — теж бронзові. Втім, чашка й блюдце не завжди порожні — у дощову погоду в них збирається вода.

А за ним — вітрини дорогих бутиків з ляльками-манекенами в розкішних убраннях. І хоча бронзовий чоловік навіки застиг наприкінці ХІХ або самому початку ХХ століття, таке сусідство йому явно по душі. Він любив радості життя. І якби міг повернути голову, помітив би мармурову дошку: в будинку навпроти через піввіку після нього жив відомий письменник. Зараз він теж дивиться в інший бік, але при зустрічі вони, мабуть, знайшли б про що поговорити, обоє були цікавими людьми: і письменник Віктор Некрасов, і наш знайомець Городецький, хрещений довгим ланцюжком імен: Лешек Дезідерій Владислав. Підданий Російської імперії, поляк,