Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Знайшов на дорозі.

— Ясно, — резюмував Юрій. — Поїдете з нами.

Бублейникова забрали в міліцейську машину. За руль «Волги» сів водій «Автотрансу». Треба було ще перевірити грузовик…

Наздогнали його на території Київської області. Проскочивши вперед, Юрій автоінспекторським жезлом перегородив шлях.

Починало розвиднятися, коли закінчили оглядати вантаж. І небо, і земля наповнилися густим туманом. Вітер ущух, але цей досвітній туман проймав гірше, ніж зимовий холод.

На подив Юрія, тюків у машині було стільки, скільки їх значилося в накладній. Водій, він же й експедитор, здавалося, торжествував і, зневажливо поглядаючи на втомлених працівників міліції, смалив цигарку за цигаркою.

Оце безперервне куріння й підказало Юрію, що спокій водія удаваний. Вирішив ще раз оглянути кабіну.

Обшук дав наслідки: під сидінням лежала туга пачка грошей, заклеєна папером.

— Звідки? — спитав водія лейтенант.

— Не знаю, — похмуро відповів той.

Юрій підійшов з грішми до Бублейникова, який сидів в оперативній машині.

— Скільки тут?

Тепер у мрячному світлі ранку Гармаш краще розгледів цього чоловіка: повне обличчя його було сіре, немов припорошене попелом, очі застиглі. Бублейников скам'яніло дивився на пачку грошей у руках оперативника.

«А що, як спитати його прямо, для кого крав поролон? Адже зараз усі думки й почуття злочинця поглинуло одне: як міліція про все довідалася?! Саме зараз він може повірити, що тих, кому продавав сировину, спіймано і вони про все розповіли.

Назвати йому Басистого, Божка або Штрома?..

Але якщо він крав не для них? Тоді психічна атака провалиться. Для Бублейникова ці прізвища нічого не скажуть. Він зрозуміє, що, крім факту крадіжки п'яти тюків поролону, міліція нічого про нього не знає, і замкнеться наглухо.

Риск».

Юрія охопило збудження, схоже на те, яке буває під час спортивних змагань. Риск!

«Але назвати треба тільки одне прізвище.

Кого ж? Басистого? Штрома? Так, Штрома. Якщо Бублейников зв'язаний з цією групою, то без Штрома не обійшлося, тим більше, що сировина — пряма справа постачальника».

Усе це промайнуло в голові Юрія за якусь мить.

Бублейников усе ще тупо дивився на пачку грошей, ніяк не реагуючи на запитання оперативника.

— Привіт від Марка Аврелійовича, — неголосно промовив лейтенант. — Із свого досвіду він радить вам не відмовчуватися.

Немов електричний струм пробіг по тілу Бублейникова. Злочинець закліпав очима.

— Скільки тут? — повторив запитання Юрій.

— П'ятсот, — хрипко видушив із себе Бублейников.

Лейтенант тріумфував.

— Оце правильно, похвалив він. — Про все інше поговоримо в Києві.

Старшина Ярмолинчук сів у кабіну вантажної машини, і вона рушила з місця. Слідом за нею по автостраді, наче конвоїри, йшли дві легкові. Юрій по радіо доповідав Вовченку про успішне завершення операції…

Цього разу місце для розмови друзі вибрали на свіжому повітрі — біля Дніпра, у Корчуватому.

Чому не в ресторані, вдома в когось з них або на тій, тільки їм відомій, квартирі, де вони розважалися з молоденькими дівчатками? На це важко відповісти.

Можливо, тому, що їх уже душив страх. Багатоликий, липучий страх. Він ходив за ними, наступав на п'яти. Будив серед ночі, стукав у вікно, пульсував у скронях, стискав серце.

Він був усюди. Міг зненацька вискочити серед білого дня з підворіття і розреготатися в обличчя. Штовхнути в спину. Проскочити разом з ковтком горілки і зсудомити горло. Міг вилізти із товстого гаманця, зашелестіти грішми.

Мав тисячі облич. У посмугованому тінями вікні міг обернутися гратами, підступити постриженим у міліції волоцюгою. А то просто налітав хтозна-звідки й змушував здригатися, завмирати.

Можливо, саме тому кожному пайщикові з «акціонерного товариства «Оріон» останнім часом ставало задушно в своїх просторих квартирах. Не могли довго залишатися серед стін — весь час кортіло перевірити, чи ніхто не стоїть під дверима, чи вільно ще їм входити і, головне, виходити, коли заманеться.

До лісу приїхали двома машинами. Одур на своєму «Москвичі», Божко привіз Басистого, Штрома і Бородкіна.

Уже похолодало. То там, то там спалахували гаї, тільки сосни та поодинокі ялини зеленіли. Минала й рибальська пора, закінчувався осінній жор хижої риби: щуки, окуня, білизни…

Але про людсько око вони приїхали немовби вудити. Божко і Басистий закинули кілька разів новенькі імпортні спінінги і, витягши з річки лише твань та гілля, перестали ловити. Навіть Одур, який вважав себе за справжнього рибалку і пробував наловити окунів на юшку, незабаром теж відмовився від свого наміру. Було не до юшки.

Всі зібралися біля «Волги», і Андрій Севастянович витяг з багажника цупкий брезент.

Про діло говорити не квапились. Басистий сидів у машині і похмуро оглядав видолинок, який вів до Дніпра, виднокрай з білими перистими хмарками, що, може, востаннє голубів не по-осінньому. Чорний, у темному костюмі, він скидався на крука. На втомленому і наче постарілому обличчі з брезклими водянисто-білими повіками не лишилося й сліду від тієї бойовитості директора, яка викликала в начальства довір'я до його адміністративних талантів.

Коли Божко витяг з машини пляшки й почав розливати коньяк, Басистий мляво, наче мішок а картоплею, сповз на брезент і, не чекаючи інших, випив свою чарку.

Він покректав, посмоктав лимон і кинув оком на своїх підлеглих, які, опріч Бородкіна, наслідували його приклад.

Людина економна й непитуща, комірник не брав участі у складчині. Завбачливо узяв із собою пляшку «Боржомі», бутерброд у целофановому мішечку і, примостившись на краю брезентового полотнища, старанно жував.

Пили без тостів. Так само тихо закусювали — без звичайної завзятості й жартівливості. Незабаром, немов по команді, повідсовували чарки.

— Ну, — сказав Басистий, переводячи погляд з одного на другого.

— Кепські діла, — пригнічено відповів