Читати книгу - "Кінець Великого Юліуса"

— Слухай, Гарасиме Миколайовичу, — невже ти погано про мене думаєш? — убито спитав Пономарьов.

— Звичайно, ні! — відповів Смирнов. — Ти неохайно мислиш, ось у чому справа. Дай мені папіросу, мої скінчились… От поїдеш ти на з'їзд, побачишся там із своїм англійцем, невже не розберешся в людині?

— А якщо важко буде розібратись?

— Ну, так у нас у народі є правило — у важких випадках радитись. Це вже природно. Але сьогодні тобі ще не важко, а ти просиш поради. От я й кажу, неохайно мислиш.

— Неохайно — значить, часто неправильно!..

— Можливо! Час їхати, Олександре Петровичу. Я ще своїх як слід не бачив, тиждень був важкий, і сьогодні зранку до тебе поїхав. Час. Збирай своє господарство.

Смирнов обтрусився і почав натягувати піджак.

Коли Пономарьов поставив чемодан у машину, Смирнов затримав його за рукав біля відкритої дверки і сказав:

— Відправ шофера одного, а ми пішки дійдемо. Тут же недалеко, кілометрів зо три. Я хочу пройтись.

Пономарьов почав було підговорювати, посилаючись на спеку і втому, але полковник м'яко настоював на своєму.

— За азимутом підемо! — вирішив він і попрямував межею через овес до переліску.

Пономарьов поплівся за ним, бурчачи і скаржачись.

— Заблудимось! — бурмотів він. — Проблудпмо бог знає скільки! Тут ліс серйозний!

— Нічого, якось вийдемо! — посміхався Смирнов. Вони увійшли у перелісок, потім у ліс, і Смирнов знову збочив від стежки і повів Олександра Петровича навпростець по кущах.

— Слухай, та це ж, їй-богу, неподобство! — обурився Пономарьов, але полковник обернувся і знаком зупинив його.

— Давай трохи помовчимо! — попросив він. — І намагайся йти тихіше.

Спочатку Пономарьов злився, але потім, придивившись до полковника, розважився і забув про досаду. Смирнов брів через кущі і ярки легко і нечутно. Іноді він зупинявся, жмурячись дивився на верхівки дерев, приглядався до стовбурів і, визначивши напрям, рухався далі. Жодна гілка не хруснула під його ногою, і, — вступивши в чагарник, він спритно прихвачував і розсував гілки, пропускаючи Пономарьова.

Якось він зупинився, прислухався, помовчав, сплюнув з досадою, закурив і сказав:

— З тобою, звичайно, нічого не вийде. Ломишся, як ведмідь! Треба було йти самому! — і підвищивши голос, сказав: — Товариші, виходьте з «секрету»! Свої!

Але навкруги дихав і шелестів ліс. Було тихо і безлюдно.

На мить Пономарьову здалось, що полковник розігрує його. Але Смирнов дістав з кишені порожній портсигар і монетою простукав об кришку складний ритм, який не відразу можна уловити вухом. І в той же час кущі розсунулись, і назустріч підвівся збентежений, усміхнений чоловік.

— Ну, як справи? — спитав полковник, здоровкаючись.

— Нормально, товаришу…

— Полковник… — підказав Смирнов.

— Товаришу полковник… Дозвольте доповісти! Старшина особливого батальйону охорони Чекін виконує завдання. Подій і фактів за час чергування не виявлено. Дозвольте опитати, товаришу полковник!

— Питайте…

— Товаришу полковник, ви мене виявили чи випадково наткнулись?

— Я вас шукав і знайшов, — сказав Смирнов, піднімаючи суху колючу гілочку малини і показуючи її старшині. — Ось бачите: поруч кущі, обсипані малиною, а на тих гілках, за якими ви маскувались, пусто. Поєднуєте приємне з корисним?

— Вибачте, товаришу полковник, винен, не подумав! — з прикрістю признався Чекін. — Согрішив з малиною!

— Але, між іншим, я на те й полковник, щоб старшину виявити! — посміхнувся Смирнов. — На майбутнє врахуйте. До побачення! Тепер можна йти по стежці! — додав він, звертаючись до Пономарьова.

— Це ж хто? — здивовано спитав Пономарьов, оглядаючись на те місце, де тільки що стояла людина, а тепер повільно розпрямлялись вузькі прозорі травинки. — І куди він подівся?

— Ну, тепер ми його так просто не знайдемо! — посміхнувся Смирнов. — Тепер він врахує! А це, Олександре Петровичу, один з тих людей, життя яких зараз полягає тільки в одному прагненні — зберегти від ворога тебе і твою лабораторію… Не турбуйся, де треба — самі бережемо.

Смирнов допитував Горелла.

— Значить, уже тоді, в сорок третьому році, в Сосновську ви виконували наказ вашої розвідки, намагаючись знайти, і знищити професора Гордіна з його групою?

— Так, я вже пояснював вам… — злобливо погоджувався Горелл. — В той час три країни серйозно займались розв'язанням проблеми атомної енергії: Америка, Німеччина і Росія. На сорок третій рік всі показились на цьому пункті, і почались скачки з перешкодами. Ставка була надто великою — перемога у війні! Тому наше розвідувальне бюро покинуло всі справи і займалось тільки цим питанням. Велика група атомних розвідників працювала в Німеччині. Мене послали в Росію. Моє становище ускладнилось тим, що я працював на території Росії, захопленій німцями…

— Ускладнилось? Нагадую, ви вчора вирішили говорити тільки правду. Ми з вами погодились, що брехня безглузда!

— Ну, звичайно, гестапо допомагало мені! — вихопилось у Горелла. — Авжеж. Яка рація приховувати?

— За що ж гестапо було таким великодушним до вас?

— Цього я не знаю. Домовлялось начальство, я тільки працював. Ну, звичайно, не даром. Я не знаю, чим ми платили урядові Гітлера — людьми чи…

— Чи чим?

— Ну ви ж доросла людина! У німецькій промисловості були наші капітали… І навпаки! Я не знаю, як вони там торгувались, мені цієї сторони справи не відкривали.

— Подумайте, пригадайте! До цієї сторони справи нам ще доведеться повернутись. Що вам вдалося відкрити в Росії?..

— Мало. Гордін із своєю групою пішов у партизани. Я робив спроби захопити його за допомогою німців, але це не вдалось. Лабораторію вони висадили в повітря, відступаючи.

— Про це ви розповідали докладно і відносно правдиво. Отже, ви стверджуєте, що в сорок п'ятому році в Мюнстенберзі шукали архів доктора Фігнера?

— Так… Його син льотчик Густав Фігнер розповів, що старий, спускаючись у сховище, носив з собою в чемодані