Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Лише кілька слів.

— У мене є декілька, але ви не зможете транслювати їх по телебаченню, — різко звернувши на Принц-стрит, сержант відірвався від переслідування. Пані Санлуїзо не поїхала за ним.

За хвилину вони безпечно влаштувалися в будинку його батьків. Чендлерів допит лише розпочався.

— Що вона мала на увазі, коли говорила про серійного вбивцю, татку? — поцікавився Джаспер.

— Це означає, що… — почала Сара.

Чендлер її увірвав:

— Це означає, Джаспере, що дехто зробив щось погане і тепер поліція його шукає.

— І ти не зна’ш, де він, татку?

— Поки що ні, але таткові друзі все контролюють. Ми його знайдемо і попіклуємося про нього.

— А я можу допомогти? — нетерпляче запитав малий.

Від щирості цього запитання Чендлер трохи розслабився.

— Ти можеш допомогти, якщо вчасно лягатимеш спати і не влаштовуватимеш істерик.

— Я так і зроблю.

— Молодець, — похвалив Чендлер, скуйовджуючи синові волосся.

Чоловік роззирнувся, а потім подивився на свою маму.

Вона супилася.

— Ти йдеш? Уже? — поцікавилася жінка. Це було запитання і погано замаскований наказ навіть не думати про таке.

— Ні, — відповів Чендлер. Зважаючи на те, як всі перелякалися дорогою сюди, він не збирався нікуди йти.

— Татку? — покликав Джаспер; його сестра прибігла до вітальні, щоб заявити свої права на частину канапи.

— Так, Джаспе.

— Чому ти попіклуєшся про поганого дядька так само, як про нас? — Чендлер насупився.

— Ти про що?

— Про нас ти теж попіклуєшся. Я чув, як ти це казав по телефону. Нам доведеться сісти до в’язниці?

Батько трохи помовчав. Напевно, Джаспер підслухав його розмову з Тері й неправильно все зрозумів. Сором через те, що він нехтує своєю родиною — своїми дітьми, — знову піднявся на поверхню. Вихід був лише один: відвести молодшого хлопчика до вітальні, посадити його на канапу поруч із сестрою й розповісти їм усе. Його матір рушила за ними, виступаючи одночасно в ролі свідка і судді.

— Ідеться про іншу опіку. Це означає, що ваша мама хоче, щоб ти переїхав жити до неї.

— Тільки я? — перепитав Джаспер.

— Ні, ти і твоя сестра, — пояснив Чендлер, дивлячись на Сару. Вона сиділа на канапі й витріщалася на нього. Її майже незмінний знуджений вигляд як вітром здуло.

— А ти? — знову запитав малий. — Ми всі знову житимемо з мамою?

— Ні, тільки ви, вона і дядько… Мітчелл. — Ці слова здавалися отрутою на язиці.

— Коли це сталося? — спитала Сара.

— Це ще не сталося. Просто цього хоче ваша мама.

— Відколи?

— Кілька місяців, може, рік. Я точно не знаю, — зізнався Чендлер.

— Це все через те, що вона раптом подорослішала, — додала його мама. Чоловік погоджувався з нею, але поглядом попросив помовчати.

— Татку?

— Так, Джаспере. — Чендлер знову зосередився на синові.

— Якщо ми поїдемо туди, як ми будемо ходити до школи? Це ж за купу-купу-купу кілометрів звідси.

Попри те що сором випалював усе всередині, батько не зміг стримати усмішки.

— Це в жодному разі ще не точно, але я хочу знати, що ви відчуваєте з цього приводу. Вас питатимуть…

— Я не хочу їхати звідси, — увірвала його Сара.

— Я теж не хочу, якщо ти не поїдеш із нами, татку, — погодився Джаспер, кинувся до Чендлера і міцно обійняв рученятами його шию, наче збирався ніколи не відпускати.

Ця щира рішучість їхньої реакції дещо покращила Чендлерові настрій, тож він сів трохи пограти з дітьми у «Дженгу»[16]. На якусь коротку мить він навіть забув про загрозливі примари Ґабрієля, Мітча й Тері.

Дітям незабаром уже слід було лягати в ліжко, коли пролунав дзвінок. Мама відповіла раніше, ніж Чендлер устиг підійти. Цього разу це була не Тері, а відділок. Його просили повернутися.

— Скажи їм, що я в дýші, чи щось таке, — попросив сержант, коли мама прикрила рукою слухавку. Він не мав настрою залишати свою родину, поки було темно, а вулицями тинявся Ґабрієль.

Коли він вкладав дітей спати, телефон зайшовся знову. Цього разу Таня. Чендлер кивнув, щоб мама повторила ту ж відмовку. Він досі у ванній.

Він уже закінчив розповідати Джасперові казочку перед сном, коли пролунав черговий дзвінок. Цього разу наказ із самого верху. Мітч не збирався слухати старі Чендлерові відмовки.

— Він не дасть телефонові спокій, — сказала мама. Зморшки перетворили привітне й відкрите обличчя на виснажену маску. — Йди на роботу, — дозволила вона. — Діти не зможуть спати, якщо телефон дзвонитиме щохвилини. До того ж кінець кінцем він сам приїде сюди і потягне тебе назад.

— Я не можу піти на роботу, — зізнався Чендлер, ковтаючи клубок у горлі.

— Чому, синку? — Навіть батько відірвався від телевізора, почувши, що його син відмовляється йти.

— Він знає, де я живу.

— Хто знає? — перепитала мама.

— Той, кого ми шукаємо. Вбивця.

— Звідки він про це дізнався? — запитала жінка з приголомшеним виразом обличчя.

Чендлер глибоко вдихнув і пояснив свою помилку. Вони трохи помовчали, а потім мама озвалася:

— Нічого не свідчить про те, що він повернеться, синку. Для чого йому це?

— Він уже повертався раніше. Ми думаємо, він зробить це знову.

Запала коротенька пауза, а тоді його батько рішуче підвівся з крісла. Знявши з ланцюжка на шиї ключ, він зайшов на кухню і відімкнув горизонтально закріплену над стінними шафками скриньку. З неї чоловік дістав старий дробовик. Дерево було потерте і мало зазублини, та, як було відомо Чендлерові, механізм досі працював досконало.

— Я залишуся на варті, — оголосив батько, клацнув стволом, відкриваючи його, й зарядив туди два червоні набої.

— Тату, тобі не потрібна ця штука, — спробував умовити його Чендлер, попри те що й сам почувався трохи впевненіше з нею в кімнаті.

— Пітере, ти ще взагалі можеш із нею впоратися? — застережливо поцікавилася дружина.

— Звичайно, можу, Керолайн. Нехай мої кулаки вже ні на що не годяться, і розум вже не той, що раніше, та я досі можу натиснути на клятий гачок.

Він схопив рушницю, згорбившись, як звик протягом кількох останніх років. На приклáд лягли товсті пальці з нігтями, потрісканими й щербатими, мов фарба на старому «форді мустангу», що стояв позаду в гаражі.

— Будь ласка, тільки наставляй її, але не стріляй, — втрутився Чендлер.

— І який у цьому сенс?

— Дістань із неї набої, тату, — наполягав чоловік, витягнувши руку.

— Як це — витягнути набої? Якби мені потрібен був дрючок, я б купив собі дрючок.

— Ніяких набоїв, — не здавався Чендлер. Його батько пробурмотів щось собі під ніс, але розчахнув ствол і дістав патрони. Чендлер забрав їх і віддав матері. Сержант знав, що вона