Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

– Без змін, – сказала я, хоч і не була певна, чи так насправді, подумки занотувавши собі, що потрібно знову розпитати ту жінку з лікарні, Марту.

– От, прошу, – сказала вона, штовхнувши двері. – Залишитеся тут на ніч?

– Ні, – відповіла я. – Просто хочу забрати дещо з її речей.

Я завмерла на порозі й не зводила з неї погляду, поки вона допетрала, що всередину її не запрошують.

– Гаразд тоді. Я тут поруч. – Вона подала мені поліетиленовий пакет. – Це її пошта. Я збирала. Справді не знаю, що з тим робити. Тут, напевне, рахунки та інша важлива кореспонденція…

– Спасибі, – сказала я, почепивши пакет на клямку зсередини.

– Дайте знати, коли завершите, і я прийду замкнути, – сказала вона.

Квартира Бетані починалася з вузького передпокою з шафкою для верхнього одягу, де висів дощовик і довга вовняна куртка з витягнутими нитками. Парасолька в кутику з павутиною на держаку. Далі була вітальня, застелена килимом, і чітка межа, де починалася ламінована підлога кухні. На задній стіні – шафки, холодильник, плита та раковина. У раковині залишився посуд: дві склянки, дві тарілки. Усе немов завмерло в часі.

У вітальні на підставці зі штучного дерева стояв телевізор, під ним – приставка для кабельних каналів. Збоку відчинені двері до ванної кімнати, де були ще одні зачинені двері, мабуть, до спальні.

Ніщо не натякало на Еммі. Проте дещо знайоме було в декорі помешкання чи радше в його відсутності. Явно чогось бракувало. На стінах і тумбах не було картинок. А коли я перейшла до спальні, відчуття лише посилилося. Простенький гардероб у шафі. Маленька коричнева скринька для прикрас на голій поверхні комода. Все чистенько й витерто.

У ванній кімнаті – біла шторка для душу, самотня зубна щітка, напівпорожні полички. Я уявила собі жінку, яку раптом випустили з тюремної камери у світ. І було зрозуміло, чому тут так мало особистих речей та інтер’єрних дрібничок. Вона починала все з чистого аркуша.

На кухні, за винятком посуду в раковині, було так само чисто. Відчувався слабкий запах мийного засобу. Так виглядало, що Бетані звикла підтримувати чистоту й завжди витирала поверхні.

Я відчинила холодильник і подумала, що молоко, мабуть, треба викинути. Інших харчів там не було, у шафках – теж. Я подумала, що мушу принаймні винести сміття. Зазирнула під раковину, знайшла там засоби для чищення й коричневий паперовий мішок. Але в мішку було не сміття, як я припускала, а розпечатані листи, перев’язані грубою гумкою.

Усі конверти адресовані Бетані Джарвіц в державну виправну установу. Зворотні адреси були з різних штатів, від різних відправників, у певні періоди якась адреса чи відправник переважали. Опустившись на лінолеум, я почала їх перебирати. Наразі я найближче підібралася до Бетані Джарвіц.

Листи поскладані у зворотному хронологічному порядку – від декількох місяців перед звільненням до початку ув’язнення.

Єдиний контакт Бетані із зовнішнім світом. Вісім років, відбиті в односторонніх розмовах. Єдина її справжня власність.

Серед тих листів були й такі, що відправляла вона, вони не надійшли до адресатів – повернено відправнику. Усі були запечатані – вицвілі пошарпані конверти з розмазаним чорнилом. Адреси відправлень були різні, але всі без імені одержувача, ніби Бетані марно намагалася когось відшукати. Усі ті листи вона відправила впродовж першого року ув’язнення.

Я відкрила один і прочитала повідомлення. Рядки були написані косим злим почерком і випромінювали несамовиту лють.

Не залишай мене тут. Ти про це пошкодуєш. Це була твоя ідея. ТВОЯ ІДЕЯ. Тобі від мене не втекти.

Відкрила ще одного листа, і ще – те саме. Звинувачення на адресу безіменної особи.

Я все розповім. У будь-який момент. Нехай де ти зараз, закарбуй собі це.

Цікаво, чи надійшла хоча б одна з тих погроз до потрібного адресата? Чи він знає?

У кінці стосу був лист без зворотної адреси. Поштовий штамп на конверті датований липнем, вісім років тому, відправлено з Бостона. Це було на початку її терміну. Лист усередині короткий, без підпису.

Я чекатиму, коли ти вийдеш. Я тобі допоможу. Обіцяю.

Це було повідомлення від Еммі? Мабуть, від неї. Про це свідчили дата та місце відправлення. Вона дотрималася своєї обіцянки. Я міцно стиснула в пальцях папір. Отже, Еммі приїхала сюди не випадково, а через Бетані. Цікаво, чи знала вона про ті розлючені листи, що, мандруючи просторами Америки, марно намагалися до неї дістатися, повертаючись без відповіді? Принаймні Аммі у своєму напівпідвальному помешканні нічого не отримувала. Чи усвідомлювала вона, яку лють хтось відчував і чим вона перед тією особою завинила? Чи просто не бачила небезпеки? Боже, Еммі, в яку ж халепу ти вплуталася?

Я підвелася з підлоги і принесла з передпокою поліетиленовий пакет від Зої. Висипала звідти на кухонну стільницю кореспонденцію Бетані. Зої мала рацію – рахунків там було чимало. Повідомлення про заборгованість за оренду житла, рахунок за електроенергію. Як і у випадку з Еммі, рахунків за телефон не було, і в цьому помешканні я ніде не бачила стаціонарного апарата. Гортаючи конверти, я намацала в деяких кредитні картки. Механічно пробігла очима інформацію про відправників – і просто заклякла.

Перегорнула назад, ще раз подивилася на ім’я та адресу у прозорому віконці конверта. Надіслано за цією адресою. Всередині я відчула на дотик пластикову картку. Але як одержувача було вказано Лію Стівенс.

Я впустила конверт на стільницю.

У скронях застугоніла кров, усе швидше й швидше наростаючи. Я втупилася в зачинені двері, відчуваючи, як підступає гаряча хвиля нудоти, відчуваючи присутність Бетані, яка виявилася не тією, що я думала.

Тоді в розпачі почала нишпорити по її речах, страшенно розлючена. Не лише на Бетані, а й на Еммі, за те, що заманила мене сюди. За те, як зі мною вчинила. Зі мною?! Я гарячково висувала шухляди комода, відчиняла кухонні шафки, шукаючи щось, але не знала, що саме. Під ліжком, між матрацом та пружинною сіткою, у шафках ванної кімнати. Мимохідь побачила себе в дзеркалі – навіжену – аж мусила одвернутися.

Я стояла посеред її спальні, важко дихаючи. Скринька для прикрас на комоді – усе, що впадало в око. Я просунула