Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

— Коли народився Христос, — мовила Лілі, — культ Мітри вже був прадавнім, його століттями вшановували перси. Тепер згадаймо історію життя Мітри, у яку перси вірили. Він був посланцем від Бога, носієм істини. Народився в печері на зимове сонце­стояння. Його мати Анаїта була незаймана, і до неї прийшли вівчари з дарами. Його поховали в гробниці, а потім він воскрес із мертвих. І щороку його піднесення святкували як переродження.

Вона зробила драматичну паузу, оглянула їх.

— Вам це нічого не нагадує?

— Це ж християнське Євангеліє, — сказала американка.

— Однак усе це було частиною перських вірувань задовго до Христа.

— Ніколи про це не чула. — Туристка глянула на чоловіка. — А ти?

— Ні.

— Тоді вам варто відвідати храми Остії, — порадив англієць. — Або Лувр. Або археологічний музей у Франкфурті. Це може виявитися повчальним.

Американка розвернулася до нього.

— Не треба цієї зверхності.

— Повірте, мадам. Ніщо з того, що нам розповіла наша чарівна екскурсоводка, не є ані шоківним, ані неправдивим.

— Ви не гірше за мене знаєте, що Христос не був якимсь перським типом у смішному капелюсі, який убивав биків.

Лілі втрутилася:

— Я просто хотіла зауважити цікаві паралелі в іконографії.

— Що?

— Слухайте, це не так уже й важливо, — сказала Лілі, відчайдушно сподіваючись, що жінка просто покине цю розмову, і усвідомлюючи, що надія на щедрі чайові від американської пари давно згасла. — Це просто міфологія.

— Біблія — не міфологія.

— Я цього не говорила.

— Що людям узагалі відомо про тих персів? Тобто де їхнє Святе Письмо?

Інші туристи мовчали, дивилися зніяковіло.

«Облиш уже. Це не варте сварки».

Утім, жінка ще не закінчила. Ще зранку, увійшовши до туристичного автобуса, вона почала скаржитися щодо всього, що стосувалося Італії та італійців. Дорожній рух у Римі був повним хаосом, не те що в Америці. Готелі були задорогі, не те що в Америці. Ванні кімнати такі маленькі, не те що в Америці. А тепер це, останнє роздратування. Вона прийшла до базиліки Святого Климента подивитися на одне з перших місць, де збиралися християни, а натомість отримала лекцію з пропагандою язичництва.

— Звідки нам знати, у що насправді вірували шанувальники Мітри? — спитала вона. — Де вони тепер?

— Винищені, — сказав англієць. — Їхні храми давно зруйновані. Як гадаєте, що сталося після того, як церква проголосила Мітру виродком Сатани?

— Мені це звучить як переписана історія.

— Як думаєте, хто її переписував?

Лілі знову втрутилася:

— На цьому нашу екскурсію завершено. Дуже дякую вам за увагу. Можете затриматися тут, водій чекатиме на вас в автобусі й відвезе вас до ваших готелів. Якщо маєте запитання, я радо на них відповім.

— Гадаю, вам слід попереджати туристів заздалегідь, — мовила американка.

— Заздалегідь?

— Тур називався «Світанок християнства». Але ж це не історія, а чиста міфологія.

— Насправді, — зітхнула Лілі, — це і є історія. Але історія не завжди така, як нам розповідали.

— А ви експертка?

— Я закінчила… — Лілі замовкла. «Обережно». — Я вивчала історію.

— Це й усе?

— А ще працювала в музеях по всьому світу, — відповіла вона, надто роздратована для обережності. — У Флоренції, в Парижі.

— А тепер водите екскурсії.

Навіть у тій підземній прохолоді Лілі відчула, як запекло обличчя.

— Так, — сказала вона після довгого мовчання. — Я лишень воджу екскурсії. Не більше. Перепрошую, я піду до водія.

Вона розвернулася й попрямувала назад, до лабіринту тунелів. Чайових їй сьогодні точно не отримати, тож можуть, чорт забирай, самі знайти дорогу назад.

Вона піднімалася з храму Мітри, з кожною сходинкою подорожуючи в часі, до рівня візантійських фундаментів. Тут, під сучасною базилікою Святого Климента, лежали закинуті зали церкви четвертого століття, яка вісім століть була похована під середньовічним храмом, що постав на її місці. Лілі почула голоси, французьку мову: до храму Мітри спускалась інша туристична група. Вони вийшли з вузького коридору, і Лілі посунулася, пропускаючи трьох туристів та гіда. Їхні голоси ставали дедалі тихіші, і вона затрималася під облущеними фресками, раптом відчувши провину за те, що покинула власну групу. Чому вона дозволила зауваженням невігласки так себе засмутити? Про що тільки й думала?

Лілі розвернулася й завмерла: в дальньому кінці коридору височів силует чоловіка.

— Сподіваюся, вона вас не надто засмутила, — мовив він.

Вона впізнала голос німецького туриста й видихнула з полегшенням. Напруження зникло.

— О, та нічого. Мені й гірші речі говорили.

— Ви цього не заслужили. Ви ж просто розповідали про історію.

— Деякі люди більше люблять власний варіант історії.

— Якщо не хочеш, щоб твоя впевненість похитнулася, не варто приїздити до Рима.

Лілі всміхнулася, хоча чоловік, певно, не бачив цієї усмішки з іншого кінця сутінкового тунелю.

— Так, Рим уміє кинути виклик нам усім.

Німець пішов до неї, повільно, наче наближався до полохливої лані.

— Можна вам дещо порадити?

Її серце впало в п’яти. То він теж її критикуватиме… Що ж його не влаштувало? Невже вона нікого сьогодні не задовольнить?

— Маю ідею, — мовив він, — для іншої екскурсії, яка, безумовно, привабить зовсім інший тип туристів.

— І яка ж тема?

— Ви знаєтеся на біблійній історії.

— Я не спеціалістка, але вивчала її.

— Кожна агенція пропонує тури по святих місцях для таких туристів, як наші американські друзі, — для людей, які хочуть пройти слідами святих. Але не всіх цікавлять святі люди й місця.

Чоловік наблизився до неї у вузькому тунелі, був так близько, що вона відчувала запах люлькового тютюну на його одязі.

— Деяким людям, — м’яко мовив він, — потрібно нечестиве.

Лілі завмерла.

— Ви читали Одкровення Йоанна Богослова?

— Так, — прошепотіла вона.

— Ви знаєте Звіра.

Вона зглитнула. «Так».

— І хто цей Звір? — запитав німець.

Лілі повільно позадкувала.

— Не він, а воно. Це… втілення Рима.

— О. Вам відоме наукове тлумачення.

— Звір був Римською імперією, — сказала Лілі, задкуючи. — Число 666 символізувало імператора Нерона.

— Ви справді в це вірите?

Вона озирнулася через плече, на вихід, — його ніхто не перегороджував.

— Чи вірите в те, що він справжній? З плоті й крові? — тиснув на неї чоловік. — Кажуть, Звір покоїться тут, у цьому місті. Що він чекає на свій час. Спостерігає.

— Це… це філософам вирішувати.

— А от ви, Лілі Сол, скажіть мені. У що ви вірите?

«Він знає моє ім’я».

Вона різко розвернулася, готова тікати. Але в тунелі за нею наче матеріалізувався хтось іще. То була черниця, яка пропустила групу Лілі до підземних переходів. Жінка стояла незворушно, дивлячись на неї. Закриваючи їй дорогу.

«Його демони знайшли мене».

Лілі ухвалила рішення негайно. Опустила голову й кинулася на жінку в чорному, збивши ту з ніг. Черниця вчепилась їй у щиколотку, Лілі спотикнулася, брикнула ногою, звільняючись.

«На вулицю!»

Вона була принаймні на три десятиліття молодша за німця. Опинившись на вулиці, вона зможе від нього