Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

Сама не знаю, як так вийшло, але я дійсно проспала аж до вечора. Хоча, чому не знаю? Як так вийшло, я цілком здогадуюсь. Просто дехто мене виключив за допомогою своїх ментальних штучок. Дочекався, поки я пообідаю, звелів прилягти, погладив по голові й все, от тобі здоровий глибокий сон. Добровільно-примусовий.

Але зараз я за це Року навіть вдячна. Не знаю, чи достатньо я набралася сил, але вже те, що весь цей час не сиділа в напруженому очікуванні та не накручувала себе, все-таки дуже добре.

Накрутити себе я встигаю і дорогою до тронної зали. Так-так, справжнісінької тронної зали. У фантастичному летючому палаці. Де на мене чекає імператор та п'ять його співправителів адамірів. А, ну і ще один з них, шостий, крокує зараз поряд, стискаючи у своїй руці мою крижану долоню.

Не додає впевненості й дивне плаття, в яке мене обрядила покоївка, приставлена ​​до мене Роком. Ні, сукня досить гарна у своїй вишуканій простоті. Ніжна тканина, схожа на шовк, простий елегантний крій, довгі рукави, відкриті плечі, приталений силует і довга струмениста спідниця. Але викликає сумніви його колір. Перлинно-білий. 

Рок сказав, що так заведено. А ще притиснув мене до стінки й палко поцілував перед самим виходом, прошепотівши, що я дуже красива. Змусивши тим самим зашарітися від абсолютно неприхованого бажання в чорних очах і в напруженому тілі.

І ось іду я вся така, на вигляд цнотлива й безневинна, як жертва на заклання, їй богу. Або як наречена, тож загалом все одно як на заклання. Питання лише для кого.

Хоча дурниці все це. Яка наречена? Хто зна, який тут у них дрес-код на засіданнях суду. Рок, наприклад, у строгому чорному мундирі йде, застебнутому наглухо під саме горло. Суворий, зібраний. А я отак.

Зупиняємось ми біля величезних подвійних дверей, поруч із якими витягнулись у струнку військові у вже знайомих синіх із білим мундирах.

− Міє, запам'ятай. Що б не трапилося, просто будь собою, – стискає мою руку адамір, спостерігаючи, як гвардійці відчиняють нам ці двері. – І не бійся нічого. Я поруч.

Скільки раз за сьогодні він мені вже це повторив?

Дивна річ, але я відчуваю, що це не просто слова, не просто підтримка. Його сила ніби огортає мене цілком відчутним невидимим покровом, від чого по шкірі біжать мурашки, а на душі стає набагато легше. І треба визнати, що його захист та опіка щось дуже дивне коять із моїм серцем. Але думати про це я буду потім.

Глибоко вдихнувши, дивлюся вперед. Серце стукає аж у горлі, заважаючи дихати, у вухах шумить, і я майже не чую, як чийсь голос оголошує наше прибуття.

Очі якимось дивом знаходять могутню постать імператора. Відчуваю його погляд. Не лише його. Чужі погляди також. Відчуваю розлиту у повітрі концентровану енергію наділених силою і владою куардів. І розумію, що назад дороги немає. Я мушу пройти це випробування. І вийти переможницею. Заради себе та сина.

Рок крокує вперед, мені доводиться іти слідом, і паніка відпускає остаточно, поступаючись місцем відчайдушній рішучості. Я тепер навіть можу трохи роздивитися чоловіків, що сидять півколом. Усі вони у чорному, як і мій супутник. Різного віку. Різні зовні. Але всі невловимо чимось схожі.

Відлуння наших кроків тоне у в'язкій напруженій тиші. Повітря здається колючим, тріскучим навіть, ніби наелектризованим. Його боляче вдихати. У ньому боляче перебувати. Воно тисне з усіх боків. Рятує мене лише захисний кокон, створений Роком.

Зупиняємось у центрі зали. На мені зосереджені погляди всіх присутніх. Але я поки що не дозволяю собі дивитися на них у відповідь. Ще спіткнусь, не дай боже. Краще на імператора дивитимуся. Він хоч і моторошний, але вже знайомий. І у зверненому на мене погляді не відбивається нічого, крім безпечної для мене байдужості.

– Вітаю, мій імператоре. Побратими, – з царською гідністю схиляє голову Рок. Обводить усіх байдуже холодним поглядом. – Дозвольте представити вам мою підопічну, сьєру Соломію, яка кілька днів тому прийшла з Землі через один із природних порталів на територію мого даріату.

− Підопічну? – роздратовано цікавиться сивий куард, ліворуч від імператора, свердлячи мого супутника далеко не доброзичливим поглядом. − Як це розуміти, адаміре Шаєра?

− Адаміре Лаяре, запевняю вас, на цьому слуханні ми обговоримо ситуацію всебічно, − зі сталлю в голосі зауважує його величність. – Адаміре Шаєра, сьєро Соломіє, радий вітати. Сідайте.

Так ось який ти, адамір Лаяре. Високий, як і всі куарди, яких мені доводилося бачити. Погляд холодний, неприємний, чіпкий. Зовні не потвора, але те, що сволота зарозуміла, теж цілком очевидно. Не витримавши, оглядаю інших. П'ять адамірів. Один виглядає якось блякло, напівпрозоро, напевно той самий, що присутній лише в проєкції.

І, окрім адамірів, більше нікого. Зустріч із ґвалтівником відкладається?

Не знаю навіть, чи варто з цього радіти. Але трохи полегшення я відчуваю точно. Може навіть зумію морально підготуватись. Знаю, що наївна.

Для мого супутника теж є окреме крісло-трон, а поруч із ним ще одне, менше, простіше, але м'яке і навіть на вигляд дуже зручне. Саме в нього Рок допомагає мені сісти, а сам займає своє законне місце адаміра.

Ох. І от навіщо всім так витріщатися на мене? Зацікавлені погляди чоловіків відчуваються майже матеріальними. Мене ретельно вивчають, оцінюють. Бр-р-р.

− Що ж, якщо всі зібралися, пропоную почати, − бере слово імператор. – Оскільки першими до мене звернулися Лаяре, то й вислухаємо адаміра Раельда першим.

Той із вдоволеним чванливим виглядом підіймається. Навіть виходить на центр зали, явно готуючись цілу промову виголосити. Завмирає навпроти імператора, обводить усіх урочистим поглядом та видає:

− Присутня у цій залі землянка Соломія носить під серцем первістка мого сина і спадкоємця роду Лаяре. За законом дівчина тепер зобов'язана пройти злиття з моїм сином Ескаєром і ввійти в наш рід.

Як я не намагаюся, але стримати гучний обурений вдих у мене не виходить. Повинна? Що серйозно?