Читати книгу - "Магія без пам'яті, Мiла Морес"

- Руда, конопата дошка, а на ній два соски.

- Дурень.

Так, за інтелектом моєму братові років дванадцять.

- Ну, хто тобі ще правду скаже? Чоловікам подобаються блондинки, брюнетки, пишні форми, а не ось це все, - показав на мене пальцем як на мерзенну жабу.

- Не кривди сестру. Вона не винна, що такою народилася.

Дивлюсь скоса на маму. Вона серйозно сказала? У мене відчуття, що її мозок відключився десь на етапі народження другої дитини. Або мозок дорослої жінки опинився в мені. Може мамин позичила?

- Мамо, взагалі-то у мене твоє волосся.

- Так, люба, але рисами обличчя ти не пішла в мене. Шкода звичайно.

Чого шкода? І добре, що в маму тільки волоссям. Такі дурниці іноді каже, що мені за неї соромно. І за братів також. Один Герд у нашій сім'ї видався нормальним. Першу дитину, мабуть, краще доглядали, а далі вже тяп-ляп. Одруження зробило Герда ще краще. А решта... соромно за них.

Коли закінчилися всі домашні справи, а трапилося це пізно ввечері, я повернулася в кімнату і побачила свого вихованця під стелею. До нього намагаються дістатися сестри. Тарі робить спроби спіймати мого птаха за допомогою магії. Білий голуб утискається в куток, як було у шкільному кабінеті, на чужі заклики не реагує.

- Алі, йди до мене, - висунула руку вперед. Птах зробив круг і присів на запропоноване місце. Сестри заздрісно ахнули, потягли руки, але я вискочила з кімнати і забігла у вбиральню, швидко клацнувши за собою дверима. Ще хвилин двадцять слухала стукіт, крики, потім прийшов батько і всіх розігнав. На щастя, мене на допит не викликав.

- Пані, Лаурі, урок номер два...

Лекція тривала близько години. Я сиділа на підлозі і намагалася уважно слухати, але раз у раз позіхала. У результаті так і заснула на підлозі. Розбудив мене будильник, і тільки після цього я зрозуміла, що жодних домашніх завдань я не зробила. А до школи треба йти.

Ну нічого, дам ще один привід вчителям переконатися, що я – необдарована.

***

У школі день йшов як завжди. Нудні уроки, глузування, надокучливі однокласники зі своїми дурницями, біганина.

Тепер мене називають голубкою, що мені подобається.

У перерві між уроками всі зазвичай виходять у двір школи через магічні двері. Сама школа знаходиться у вежі, а ось її мальовничий двір невідомо де. Тут завжди тепло, сонячно, навколо квіти та дерева. Учні своїми компаніями сидять на траві чи на лавках. Я виходжу на подвір'я, щоб з'їсти свій самостійно приготовлений бутерброд, бо мені на їдальню гроші не виділяють.

І на вулиці моя персона не без уваги. Хочу сісти тихо під дерево, перекусити, подумати, подихати зрештою, але ні, спокій мені тільки сниться.

- Що, руда голубко, літати вже вмієш? – однокласник ірже, ніби сказав геніальний жарт. Його друзі підштовхують у бік, щоб він продовжив свої знущальні промови. Я сиджу мовчки, продовжуючи жувати.

- Пацани, давайте її з балкона ... того. Подивимося, полетить чи ні.

- Ха-ха. Придурки.

- Ти що сказала? - Інтонація гопника.

Божечки, як тупий хорт.

- Чули? Вона ще й обзивається!

Мене обступили одразу троє. Вже відчуваю, що далі буде бійка. З мого боку побої рюкзаком по чому доведеться, з їхнього боку видирання мого волосся. А потім знову до директора, знову зателефонують батькові, він спробує витрусити з мене всілякі дурниці, яка засіли в голові завдяки інтернету. Сценарій стандартний.

- Відвали, придурок, - видираю свій рюкзак із лап однокласника.

- Слабенька, так, рижуха?

Один тупий, інший ще тупіший. Я перестала жувати. Схопилася на ноги, смикнула рюкзак на себе. Більше здивувала, ніж виявила силу, але це спрацювало. Відскочила вбік, аби уникнути бійки. Вже знаю, що краще рятуватися втечею.

- Тримай її, пацани!

Я біжу до входу до школи через увесь двір. За мною погоня з трьох хлопців. Схоже, вони всерйоз хочуть мене з балкона скинути. Розумом природа не нагородила, хочуть силоміць брати. Але я хитріший. Біжу так, щоб ще й заплутати слід. Роблю різкі повороти, перестрибую перешкоди, у вухах свистить вітер, віддалено чую крики. Добре, що тут не можна переміщатися, інакше я була б уже в пастці.

Вони таки мене наздоженуть. Знову залізуть зверху, залишать на тілі садна та синці. Ну чому саме за мною вони бігають? Є ж дівчата симпатичніші, там і помацати знайдеться що, а в мене лише кістки. Самі постійно про це нагадують. Хоча зараз це мені на руку. Бігаю я швидко. Ось ще крила навчуся розпускати, то взагалі підлітатиму і атакуватиму в стрибку. Щоправда… у школі так робити не можна.

Вже на вході я врізалася у суворий чоловічий костюм. Злякано підвела очі, щоб переконатися, що я врізалася в учителя. Іншого варіанта бути не може. Ніс віддалено відчув запах, з яким я вже одного разу зустрілася, причому приблизно за тих же обставин. Я летіла, він ловив…

- Доброго дня, Лаурі. У тебе все гаразд?

- Це ви? – дивлюся на викладача, з яким уже мала честь познайомитися. - Я в порядку, - виплутуюся з рук, оглядаюся. Однокласники застигли у нерішучості. Погоня на якийсь час зупинилася. Їх, схоже, лякає чоловік, який тримає мою руку.