Читати книгу - "Відьмина служба підтримки, Юлія Богута"

Найгірше у всій цій ситуації було те, що найближчі декілька годин мені потрібно було провести в нескінченному потоці бурчання неживих предметів і одухотворених істот. З носа текли струмки, від чого я постійно шморгала і натирала його до почервоніння. Від безперервного чхання у мене не залишилося жодних сил на з'ясування стосунків з ким би то не було.

Повернувшись до свого кабінету, я втомлено плюхнулася на крісло і дістала зі столу пляшечку з настоєм від алергії. Ковтнувши гірку рідину, по моєму тілу розтеклося тепло, поступово прибираючи всі симптоми імунного обурення. В очах померкло. Рідкісне чхання змінилося частим позіханням, і навіть поява нового клієнта не змогла цього змінити.

— Доброго дня, мене звуть Серана Голден, я записана до вас на другу годину дня, — привіталася гарна жінка, загорнута в осіннє пальто та теплий шарф. Вона зайшла в глиб кабінету і зі стогоном розвалилася на дивані, закидаючи голову на спинку. — Я чула, що ви можете розв'язувати усі проблеми?

— Я? — мимоволі зиркнула на ожилу книжкову шафу, під останнім заклинанням знерухомлення і німоти. Так і відчувала, як вона дивилася на мене з докором та всесвітньою образою. — Звичайно, що вас турбує?

— Річ у тому, що мій начальник ніяк не дозволяє мені піти у відпустку! А я, між іншим, працюю в гном'ячій бухгалтерії вже два роки без найменшого вихідного!

— Ви хочете про це поговорити?

— Я хочу, щоб ви мені виписали довідку з якимось психічним діагнозом, щоб я вибила у компанії тиждень заслуженої відпустки! — сплеснула вона руками. Жінка поправила розпатлане біле волосся і шмигнула носом. — Я настільки втомилася, що в мене вже чорти в очах танцюють, і я говорю сама з собою! А мені хочеться сну та живого спілкування!

— Апчхи! — стомлено чхнула я, хитаючи головою зі співчуттям. — Як я вас розумію...

— І я... — зітхнув диван у кутку кімнати та тихо промимрив. — Ця вага так вимотує... і весь світ сходиться до одного нескінченного потоку чужих сідниць...

— Схоже, у мене слухові галюцинації пішли ... — видала смішок жінка, поки я писала висновок психолога з душевної доброти, аби швидше закінчити та піти додому. Це нездужання вкрай вимотувало, роблячи з мене напівдохлого зомбі. — Скажіть, а це лікується?

— Що ви — гном'ячу жадібність не виправлять жодні лікарі... — побачивши задумливий погляд бухгалтерки, нарешті склала два плюс два і позіхнула. — А, це? Це мій диван ожив, не звертайте уваги. Він теж стомився, ви ж повинні розуміти, наскільки виснажливе буває наше життя... Тримайте свою довідку.

— Спасибі, пані відьмо. А ви б теж до психолога сходили, може, і вам дадуть папірець... Відпочити трохи... А то ви теж... кхм... втомилися.

Клієнтка легенько поплескала мене по плечу і тихо вийшла за двері. У кабінеті повисла довгоочікувана тиша, яку порушувало лише цокання годинника і мірне зітхання дивана. Мій резерв вичерпався, тому я вже нічого не могла з ним зробити. Але, мабуть, йому дісталося моє співчуття і він вирішив не дошкуляти розмовами та пакостями. Я навіть не помічала його присутність. Якби не рідке зівання, взагалі злився б з атмосферою. Можливо, тому що його доля й справді залишала бажати кращого і він шкодував мене. А, можливо, тому що боявся теж зникнути.

Єдине, що мене трохи тішило, то це розуміння, що страждала не одна я. Дуже вже раділа моя відьомська душа, усвідомлюючи, що той кухар зараз мав розгрібати наслідки своєї недбалості. А робити це йому належало найближчого тижня і ніякі маги йому не могли допомогти. Чого там, максимум, що вони були здатні зробити — сказати, що це моя магія і треба звертатися до мене. А я? А я й сама не могла виправити це, бо мої милі побічні реакції були настільки стародавніми, що їх неможливо було зняти, доки вони самі не розсіються. На жаль, деякі речі від нас не залежали.