Читати книгу - "Наречена в чужому ліжку, Нонна Задніпряна"

– Ви – стриптизер?

Андрій озирнувся.

– Вибачте, що ви сказали?

– Учора на вечірці стриптизер був єдиним чоловіком, – серйозно пояснила вона. – Де ж я ще могла зустріти вас?

Їхні погляди зустрілися.

– Послухайте... Як вас звати?

– Міла Коре... – Вона не закінчила. Йому не обов'язково знати її повне ім'я. Можливо, його слід взагалі приховувати від усіх, і таким чином ніхто ні про що не дізнається.

– Так от, Міла, я тут чимось зайнятий. – Він жестом покликав хлопця в уніформі. – Будьте ласкаві проводити пані Мілу в її каюту!

Хлопець дозволив собі ледь посміхнутися.

– Звичайно ж! Номер вашої каюти?

– У мене немає каюти, – вона повернулася і люто подивилася на Андрія.

Невже він забув про це?

– Я прокинулася у вашому ліжку. Ви що, не пам'ятаєте?

Андрій послабив комір сорочки.

– Знайдіть для пані Міли якусь каюту, будь ласка.

– На превеликий жаль, пане Коган, усі каюти зайняті. Якщо пані не має каюти, то формально вона – «заєць». Якщо тільки вона не ваша гостя, – припустив він з несміливим сподіванням в голосі.

Міла спрямувала на Андрійа гнівний погляд, чекаючи на його відповідь. Він демонстративно мовчав. Вона порахувала до десяти, відносячи його мовчання на свою користь. Зрештою, вона провела ніч саме з ним, навіть якщо і була п'яна. Не може ж він виявитися настільки зухвалим негідникиком. Чи може? Міла подивилася на нього.

– Дякую, пане Коган, за підтримку, – уїдливо промовила вона. – Я цілком впевнена, що чудово впораюся сама. – Щоб їй провалитися, якщо вона проситиме його про що-небудь!

Міла гордо підняла голову і потягла хлопця в уніформі за рукав.

– Ходімо. Мені треба подзвонити.

Андрій загородив їй дорогу.

– Кому ви збираєтесь дзвонити?

Вона кинула на нього погляд, який, на її думку, мав би спопелити його на місці.

– Моєму нареченому – Ростиславу, хоча вас це зовсім не стосується. Ростислав озброїться сокирою чи ще чимось, щоб витягти мене з вашої посудини. Не в образу вам буде сказане, останні слова вона адресувала черговому.

– Чудово, – Андрій наблизився до неї. – Ви маєте намір розповісти йому про те, що сталося? Що ж, мене влаштовує ваше рішення. Прощавайте!

Міла здригнулася. Вона намагалася придушити нервові спазми у шлунку. Що вона скаже Ростиславу? Що напилася до чортиків і замість того, щоб поспілкуватися у вишуканій атмосфері з відомим політиком, а потім поїхати назад, до Києва, вона кинулася в обійми іншого чоловіка? Чому ж вона так напилася? Адже вона випила лише пару келихів вина та один коктейль, який Єва змусила її скуштувати. Чи потрібно взагалі розповідати щось Ростиславу?

Плітки та пересуди існували завжди. Розповісти чи ні – ось у чому питання. Якщо викласти йому всю історію, то є шанс, що він повірить; але він буде згадувати про те, що сталося при кожній слушній нагоді, використовувати це як виправдання власної поведінки або, не подаючи вигляду, мучитися протягом багатьох років. Але він може й покинути її!

Міла струснула головою. Вона усвідомлювала, що їй потрібна допомога. Піднявши очі, вона побачила самовдоволений погляд Андрія і круто повернулася на підборах. Ні за що на світі вона не дозволить йому отримати таке задоволення. Паскудний, брудний спокусник! Вона рішуче пішла проходом. Його допомоги вона не потребує.

Її рідні не можуть допомогти їй. Вона подумки уявила собі їхні маршрути. Мама вилетить з Європи у п'ятницю ввечері, батько залишить Дніпро вранці у суботу. Справи поки утримують молодшого брата в Англії, а другий брат, Женя, зараз в Америці. Є кілька друзів, яким вона може зателефонувати, але їй дуже не хотілося б обтяжувати їх своїми проблемами, в яких вони все одно не змогли б допомогти. У них немає ані зв'язків, ані грошей, щоб визволити її зі скрутного становища. Їй доведеться покладатися лише на себе.

Вона намагалася не відставати від свого супроводжуючого. Андрій Коган поводиться так, ніби не знає її. Як сталося, що її дівич-вечір закінчився з ним? Ну і ну! Нема нічого, що можна було б віднести до його позитивної характеристики. Його статну фігуру можна легко забути. І темні очі також. І зухвалий чуттєвий рот. Напевно в ньому навіть немає нічого, що запам'ятовується. Та вона й так нічого не пам'ятає…

– Ось телефони, пані, – молодик вказав на ряд апаратів і ввічливо відійшов на деяку відстань. Проте Міла зауважила, що він не спускає з неї очей.

При думці, що з нею поводяться як зі злодюжкою, нудота підступила до горла. Вона ж є жертвою – до певної міри, звісно. Їм треба стежити за Коганом, а не за нею! Вона важко зітхнула.

Міла задумливо дивилася на телефон. Вона знала, кому їй треба зателефонувати, і хоча подібна перспектива її не тішила, іншого виходу вона не мала.

Міцно стискаючи трубку, спершу вона набрала номер свого офісу – єдиний номер, який вона могла згадати. Міла попросила секретарку, щоб вона з’єднала її з Євою Христич.  Її з'єднали. У Міли не було впевненості, що вона чинить правильно, але їй не спадало на думку зателефонувати комусь іншому.

Один гудок... два... три.

– Так, – Міла почула, що Єва захекалася.

– Це Міла Корецька. Я хотіла б попросити тебе про послугу. Здається, вчора я заснула на лайнері і зараз перебуваю у відкритому морі.

– Нічого собі! Ти серйозно?! Боже мій! Як же ж ти проспала відплиття? – Єва зробила паузу. – Ти хочеш, щоб я сказала Ростиславу?

– Ні! Ні... Я думаю, що мені не завадить відпочити кілька днів. До того ж, я дещо з'ясую… для себе. Просто скажи йому, що зі мною все гаразд. Я подзвоню йому, коли повернуся. – У неї буде багато часу, щоб подумати про те, що вона йому скаже... – Погодуй, будь ласка, мою кішку. У тебе є мій ключ?

– Так, звичайно. Щось трапилося? – Голос Єви придбав властиву йому вкрадливість. – Може, ти мені розповіси?

– Лише передвесільне хвилювання...