Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

Рейн залишився стояти, забризканий з ніг до голови брудною сніговою «кашею». Йому не було боляче – пальто, підбите хутром, пом'якшило падіння. Зате накотився страх: в'язкий, болісний, він не дозволяв підняти очі й спонукав тікати, не озираючись, і навіки забути сьогоднішній день.

– Ти звідки, маленький? Загубився?

Рейн кинувся геть, навіть не глянувши на якусь добросерду стару. Довгі поли сповільнювали рух, чоботи тонули в сніговому місиві, погляд застеляла солона пелена. Всього через кілька будинків він упав без сил і не здивувався, коли його руки торкнулася суха долоня.

– Вставай. Я відведу тебе в розшук. Розкажеш, чий ти, і вони знайдуть твої батьків.

– Ні!

– Втік? – Літня жінка з приємним голосом докірливо похитала головою. – Так не можна, юначе. Рідні хвилюються за тебе, шукають по всьому Ібісу. Не годиться так чинити.

– Ні!

– Що значить «ні»? Одяг на тобі дорогий, чоботи коштують як моя пенсія за рік. Не прикидайся, хлопче, ти не сирота. У тебе є сім'я.

– Ні-і-і!

Стара з жахом відсахнулася, глянула на стовпи диму, що піднімалися по обидва боки майдану.

– Бути такого не може! Та невже ти з Морнів?

Рейн нічого не відповів. Його впіймали, і він не знав, що з цим робити. Мати не повернеться. Старанний служака Лекс не дозволить їй запізнитись на корабель. Може, нагадає про другу дитину, а то й силоміць затягне на борт, щоб не засмутити того чоловіка!

– Мені скоро відповідати перед богами, – зітхнула літня жінка. – Йди! Я нікому не розповім про тебе. І забудь це ім'я, юначе. Воно належить проклятим.

Надвечір Рейн вийшов на тракт. Його не шукали, не зупиняли, ні про що не питали. Він крокував у невідомість, пообіцявши собі, що рід Морнів ніколи не зникне. Іноді з його вуст зривалися схлипи, але його це не хвилювало.

Хлопчик ковтав сльози і гордо підставляв обличчя морозному вітру. Так, він поки що занадто слабкий, щоб врятувати чиєсь життя. Але молодший брат пам'ятатиме усмішку батька, а не спотворене мукою обличчя, і це було варте розставання.

«Я знайду вас! Піду на все! Пограбую, якщо доведеться, уб'ю, якщо не залишать вибору! Ма, я зумію! І той чоловік пошкодує, що зачепив нашу родину!» – ця клятва прозвучала сьомого дня місяця Ялини дев'ятсот шостого року від заснування Келіварії.

Десь неподалік фиркнув кінь, тишу безлюдної дороги порушив жіночий сміх.

– Не наздоженеш, любий!

«Їм весело… Для них учорашній день нічим не відрізняється від завтрашнього. Вони радіють, вдихаючи гар. Щасливі та дурні», – Рейн відійшов на узбіччя, скоса озирнувся.

Товста коротконога конячка вибрикувала, намагаючись скинути наїзницю – закутану в хутра світловолосу панянку, чиї пухкі щоки почервоніли на холоді, а виразні очі нишпорили навкруг.

– Зачекай, Сілво! Це не смішно!

Старший чоловік скакав слідом, не надто намагаючись наздогнати свою супутницю. Вона сама смикнула вуздечку, чекаючи, поки він наблизиться. Грайливо простягла руку, торкнулася його плеча, зловила погляд…

– Вйо!

Для коня свист тонкого батога був несподіванішим, ніж для людини. Він злякався, став дибки, бездумно рвонув уперед.

«Ви будете першими», – подумав Рейн, сміливо роблячи крок на проїжджу частину.

І настала темрява.

***

Займався світанок.

Міка схопилася, не розуміючи, де вона і що відбувається. Картинка перед очима поступово згасала і, на відміну від звичних снів, не поспішала забуватися.

«Знову вогонь… З одного боку, добре, що жахіття за участю Нелюда стали рідкістю. З іншого – не треба сприймати близько до серця старі листи, бо фантазія в мене багата і давні історії повертаються до життя», – Міка не почувалась бадьорою.

Спина затерпла від незручного сидіння, пальці перетворилися на лід, очі ніби засипало піском… Головний біль, на щастя, минув, зате повіки почали злипатися по-справжньому.

«Ляжу – обов'язково просплю», – заїкнулася совість.

«Який сенс іти на роботу, коли працездатність нульова?» – заперечив розум.

«Не прийду снідати – Рітта розбудить», – обнадіяв здоровий глузд.

Цього разу Міка не бачила снів. Провалилася в забуття, навіть не поклавши під голову подушку, і прокинулася, коли життя в особняку вже закипіло.

Поспіхом зібралася, зачинила двері…

– Ні-ні, спізнююся, вибачте! – сказала куховарці.

Майже бігом перетнула подвір'я, застрибнула в екіпаж.

– Магістрат? – про всяк випадок уточнив Тимор – віднедавна постійний візник архіву. – Чи порт?

– Навіщо мені порт?

– Ну, пана Даріана туди викликали. Я так зрозумів, якесь начальство прибуло. Гаразд, їдемо в магістрат.

– Ні! – прозвучало надто різко. – Ні. У порт!