Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Чи можу я вам чимось допомогти?..
Вона сказала із сумнівом у голосі:
– Це дуже люб’язно з вашого боку…
Ми обоє помовчали. Потім вона сказала:
– Хотіла б я знати. Але це дуже складно. Ні, я не думаю, що хтось може допомогти мені. Але дякую за те, що запропонували свою допомогу.
Ця фраза здалася мені завершальною, і я пішов. Але, йдучи додому, я сушив собі голову. Ми не звикли до таємниць тут, у Сент-Мері-Мід.
На додачу до всіх сьогоднішніх подій на мене було вчинено напад, щойно я встиг зачинити за собою хвіртку. Міс Гартнел притаманне дивовижне уміння нападати на людей, відрізаючи їм усі шляхи до відступу.
– Я вас бачила! – вигукнула вона з важкою іронією в голосі. – І я така збуджена. Зараз ви мені все розкажете!
– Що я вам розкажу?
– Про таємничу леді! Вона вдова чи має десь чоловіка?
– Не знаю. Вона мені не сказала.
– Невже справді? Таж вона просто не могла не згадати про це бодай мимохідь. Схоже, вона мала якусь причину не розповідати про себе.
– Мені так не здалося.
– Он як! Але, як каже наша дорога міс Марпл, ви живете десь поза нашим світом, любий панотче. Скажіть, вона давно знайома з доктором Гейдоком?
– Вона про нього не згадала, тому я нічого не знаю.
– Справді? Але про що ж ви тоді розмовляли?
– Про картини, музику, книжки, – відверто зізнався я.
Міс Гартнел, єдиною темою розмов для якої є питання суто особистого характеру, подивилася на мене підозріливим і недовірливим поглядом.
Скориставшись із того, що вона на мить розгубилася, не знаючи, як їй бути далі, я сказав «на добраніч» і швидко пішов геть.
Я навідав одного зі своїх парафіян у селі й повернувся в церковний дім через садову хвіртку, проминувши на своєму шляху небезпечний паркан, який обгороджував сад міс Марпл. Проте я не бачив, як би вона могла довідатися про мою зустріч із місіс Лестрандж, адже це було вище людських можливостей, тому почував себе у відносній безпеці.
Коли я взяв хвіртку на засув, то мені спало на думку зазирнути до сарайчика в саду, що його молодий Лоренс Реддінґ використовував як майстерню, і на власні очі побачити, як просувається його робота над портретом Ґрізельди.
Я коротко розповідаю тут про речі, які можуть згодитися мені у світлі подальших подій, але торкаюся лише найнеобхідніших подробиць.
Я не мав найменшої підозри, що в сарайчику, можливо, хтось є. Звідти не лунав жоден голос, який би міг мене остерегти, і, думаю, мої власні кроки були зовсім нечутні в густій траві.
Я відчинив двері й розгублено зупинився на порозі. Бо в сарайчику було двоє людей – чоловік і жінка. Чоловік обіймав жінку й палко її цілував.
Ті двоє були художником Лоренсом Реддінґом і місіс Протеро.
Я швидко зачинив двері й відступив до свого кабінету. Там я сів у крісло, закурив люльку й спробував обміркувати ситуацію. Відкриття, яке я зробив, стало справжнім шоком для мене. Тим більше, що моя розмова з Летицією сьогодні пополудні вселила мені майже впевненість у тому, що між нею й молодим чоловіком виникло певне взаєморозуміння. Тим більше, що я був переконаний – вона думає так само. Так чи інак, але не виникло жодних підстав сумніватися: вона не має найменшого уявлення про почуття художника до її мачухи.
Нічогенький собі клубок. Долаючи внутрішнє роздратування, я віддав належне міс Марпл. Вона не дала себе одурити, а з великою точністю вгадала, як розвиваються події. Я хибно витлумачив її багатозначний погляд на Ґрізельду.
Я ніколи не думав, що місіс Протеро може брати якусь участь у цій історії. Місіс Протеро радше справляла на мене враження дружини Цезаря – спокійна, врівноважена жінка, яку ніхто не запідозрив би в глибоких почуттях.
Я саме дійшов до цієї точки у своїх роздумах, коли стук у засклені двері мого кабінету повернув мене до реальності. Я підвівся на ноги й підійшов до них. За дверима стояла місіс Протеро. Я відчинив двері, і вона увійшла, не чекаючи запрошення з мого боку. Вона перетнула кімнату, важко відсапуючись, і впала на канапу.
У мене виникло враження, що я ніколи не бачив її раніше. Спокійна жінка з урівноваженим характером, яку я знав раніше, кудись зникла. На її місці сиділо засапане створіння з розпачем у погляді. Уперше до мене дійшло, що Анна Протеро – дуже вродлива жінка.
Вона була шатенкою з блідим обличчям і глибоко посадженими сірими очима. Вона розчервонілася, і груди їй здіймалися від напруженого дихання. Я мав таке враження, ніби статуя раптово повернулася до життя. Я закліпав очима перед таким перетворенням.
– Я визнала за ліпше прийти до вас, – сказала вона. – Ви все бачили, так?
Я кивнув.
Вона мовила дуже спокійним голосом:
– Ми кохаємо одне одного…
Я не сказав нічого, і вона додала:
– Думаю, наша поведінка здається вам дуже аморальною.
– А ви чекаєте, я вам скажу щось інше, місіс Протеро?
– Ні… ні. Думаю, що ні.
Я продовжив, намагаючись говорити якнайлагіднішим голосом:
– Ви жінка одружена…
Вона урвала мене:
– О, я знаю, я це знаю! Ви ж не думаєте, що я не нагадувала собі про це безліч разів?! Я не така вже погана жінка, справді не дуже погана. І взаємини між нами не зайшли так далеко, як ви, можливо, собі уявляєте.
– Радий це почути, – сказав я серйозним голосом.
Вона досить боязко запитала:
– Ви скажете моєму чоловікові?
Я досить сухо їй відповів:
– Існує загальна думка, що священик неспроможний поводитися, як джентльмен. Це неправда.
Вона подивилася на мене із вдячністю.
– Я така нещасна. О, так жахливо нещасна. Я просто не можу жити далі так, як живу. І я не знаю, що мені робити, – її голос піднявся зі злегка істеричною нотою в ньому. – Ви собі не уявляєте, на що схоже моє життя. Я страждала з Луцієм від самого початку. Жодна жінка не може почуватися з ним щасливою. Я хочу, щоб він помер… Це жахливо, але я справді так хочу… Я в розпачі. Повірте мені, я справді в розпачі.
Вона підхопилася на ноги й визирнула в засклені двері.
– Що то було? Мені щось почулося. Може, то був Лоренс?
Я підійшов до засклених дверей, що їх забув як слід причинити. Вийшов назовні й подивився в сад, але не побачив там нікого. Проте я був майже впевнений – мені теж щось почулося. Чи, можливо, мене до цього схилила її переконаність.
Коли я повернувся до кімнати, вона сиділа, нахилившись уперед і низько опустивши голову. Вона була картиною розпачу. Вона знову повторила:
– Я не знаю, що мені робити. Я не знаю, що мені робити.
Я підійшов і сів поруч із нею. Мовив ті речі, що їх, як я думав, було моїм обов’язком говорити, і намагався, щоб мої слова звучали з достатньою переконливістю, хоч пам’ять докірливо нагадувала мені: сьогодні ж таки вранці я вголос заявив, що світ став би набагато кращим, якби полковника Протеро не було в ньому.
Насамперед я просив її утриматися від будь-яких необміркованих дій. Покинути дім і свого чоловіка було б
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство в будинку вікарія», після закриття браузера.