Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Це й не дивно. Ти ж прострелив їхньому Кейдові ногу.

— Але цього б не сталося, якби я був не нализався,— заперечив Стюарт.— І Кейд не має до мене претензій. Як і Кетлін, і Рейфорд, і містер Калверт. Тільки оця їхня мачуха-янкі розверещалася, що я дикий варвар і що пристойним людям небезпечно жити серед нецивілізованих південців.

— Це зовсім не дивно. Вона янкі, де ж їй набратися добрих манер. Та й зрештою, ти таки підстрелив його, а він же їй пасинок.

— Хай йому грець, але хіба це підстава ображати мене? Ось ми рідні сини в нашої ма, а проте, коли Тоні Фонтейн підстрелив тебе в ногу, хіба вона стала знімати бучу? Ні, вона просто послала по старого дока Фонтейна, щоб він перев’язав рану, і ще спитала в нього, як це Тоні промазав. Мабуть, рука сп’яну тремтіла — ось так вона сказала. Пам’ятаєш, як ці слова розлютили Тоні?

На згадку про ту пригоду обоє розреготалися.

— Ну, наша ма — це не абихто! — з любов’ю в голосі промовив Брент.— На неї завжди можна розраховувати — вона зробить саме те, що треба, й не осоромить тебе перед людьми.

— Воно то так, але якщо ми сьогодні потрапимо їй на очі, вона не побоїться осоромити нас перед батьком і дівчатами,— похмуро зауважив Стюарт.— А знаєш, Бренте, тепер наша поїздка до Європи, мабуть, пропала. Пригадуєш, ма сказала, що як нас ще раз витурять з університету, можемо й не думати про «велике турне» [6].

— То й чорт з ним, навіщо воно нам? Чого там у тій Європі ми не бачили? Закладаюся, що чужинці не можуть показати нічого такого, чого б ми не мали у себе в Джорджії! І коні у них не прудкіші, і дівчата не гарніші, і вже запевне їхній горілці далеко до батькової.

— Ешлі Вілкс каже, що там чудові краєвиди й музика. Йому дуже сподобалась Європа. Він тільки про неї й торочить.

— Але ж ти знаєш, які ці Вілкси. Вони трохи схиблені на музиці, на книжках та краєвидах. Мати каже: це тому, що у них дід родом з Вірджинії. А вірджинці, вона каже, лише з цим і носяться.

— Ну й нехай собі. А мені дай доброго коня проїхатись, та добру чарку хильнути, та пристойну дівчину пофліртувати і не дуже пристойну для забави, а ту Європу хай хто хоче забирає... Не велика втрата ця подорож. Та й уяви собі: ми в Європі, а тут ось-ось війна розпочнеться, га? Хіба ми встигли б вчасно повернутись додому? Ні, я радше махну на війну, ніж до Європи.

— Я теж, хоч би й завтра... Слухай, Бренте! Я придумав, де нам повечеряти. Гайда ген через болото до Ейбла Біндера — скажемо, що ми всі четверо знову вдома й готові взяти зброю до рук.

— Це ідея! — вигукнув захоплено Брент.— І там почуємо останні новини про Ескадрон і який колір уніформи врешті вибрали.

— Якщо надумають вирядити нас, як зуавів, я чорта лисого піду у військо! В тих широчезних червоних штанях я був би схожий на блазня. Ті штани чисто як жіночі фланелеві панталони, їй-бо!

— Ви ніби хочете навідатись до місте’ Біндера? — устряв до їхньої розмови Джімс.— Бо коли так, не дуже там повечеряєте. У них куховарка померла, а нової вони ще не купили. Готує їм там одна з плантації, і їхні негри казали мені, що такої поганючої куховарки зроду не бачено.

— Тю! А чого ж вони іншої не куплять?

— Та відки ці білі голодранці наберуть на негрів грошей? У них же ніколи не бувало більше чотирьох негрів.

У Джімсовім голосі чулася щира зневага. Його власний соціальний статус був набагато вищий, оскільки Тарлтони володіли цілою сотнею рабів, тож, як і всі негри з великих плантацій, він дивився спогорда на дрібних фермерів, що мали тих негрів раз, два — та й нема.

— Я з тебе шкуру спущу за твій язик! — скипів Стюарт.— Не смій обзивати Ейбла Біндера «білим голодранцем». Він собі хоч бідний, але не голодранець, і я не попущу нікому — чорнюкові чи й білому,— прозивати його всякими словами! Він найкращий чоловік на всю округу, інакше чого б його обирали на лейтенанта?

— Отож я й не розумію цього,— відказав Джімс, анітрохи не злякавшись гострого тону хазяїна.— Як на мене, їм би тра обирати офіцерів із заможних жентменів, а не з цих болотяних голодранців.

— Він тобі ніякий не голодранець! Що ти його рівняєш до таких, як Слеттері — ось вони справжні голодранці. Ейбл просто не багатій. Він невеликий фермер, а не плантатор, але коли хлопці вирішили обрати Ейбла на лейтенанта, не твоє чорняцьке діло обзивати його! В Ескадроні знають що роблять.

Кавалерійський Ескадрон утворили три місяці тому — того самого дня, коли Джорджія відкололася від Сполучених Штатів, і відтоді ж добровольці почали марити війною. Найменування частина ще не мала ніякого, дарма що пропозицій не бракувало. Кожен мав щодо цього свою думку і не хотів нею поступатись, і точнісінько так само було й щодо кольору та крою уніформи. «Клейтонські Дикі Коти», «Вогнеїдці», «Гусари Північної Джорджії», «Зуави», «Південні Стрільці» (хоча кіннотників збиралися озброїти пістолетами, шаблями й мисливськими ножами, а не стрілецькими гвинтівками), «Клейтонські Драгуни», «Громокровці», «Меткі й Нещадні»,— всі ці назви мали своїх прибічників. Поки залагоджувано питання з назвою, називався загін просто Ескадроном, і хоч пізніш йому присвоїли досить пишний титул, первісне найменування його залишилося загальновживаним до самого кінця.

Офіцерів обирали самі добровольці, бо ніхто в усій окрузі не мав ніякого військового досвіду, за винятком кількох ветеранів мексиканської та семінольської воєн[7], та й з членів Ескадрону жоден не був охочий скорятися наказам котрогось ветерана, коли той не викликав у нього особистої довіри й симпатії. Четверо Тарлтонів та троє Фонтейнів усім були до вподоби, але, як не шкода, обирати їх ніхто не хотів, знаючи, що Тарлтони легко впиваються і починають бешкетувати, а Фонтейни — взагалі запальні й нестримні вдачею. Ешлі Вілкса обрали капітаном, оскільки він був найвправніший вершник в окрузі і оскільки сподівалися, що його витримка зможе забезпечити сякий-такий лад у загоні. Рейфорда Калверта обрали старшим лейтенантом, бо всі його