Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Наступного дня Ліна прокинулася від будильника. Вона швиденько встала, одяглася й аж сама собі здивувалася: вдома мама її ще пів години не могла б стягнути з ліжка. Ліна спустилася на кухню. Там на неї вже чекала тарілка вівсяної каші. Поруч на столі лежав пакунок з двома бутербродами та яблучним соком. Тітки ніде не було видно. Ліна з’їла кашу, а пакунок поклала собі в рюкзак. Годинник показував восьму, і дівчинка вирішила поквапитись, щоб не запізнитись у перший же день. Але вже біля самих воріт їй здалось, ніби хтось стоїть у неї просто за спиною. Ліна різко обернулася і побачила тітку. Та дивилася на неї з вікна другого поверху. Тітчині очі вп’ялися в дівчинку, немов скануючи її. Раптом фіранки з двох боків затулили вікно, причому тітка навіть не ворухнула рукою. Ліні стало моторошно, але вона вирішила подумати про це потім. Вона вискочила за ворота і побігла на автобусну зупинку.

Автобус зупинився прямо навпроти школи. Це була єдина школа в містечку, але дуже велика, набагато більша за ту, в якій раніше вчилася Ліна. Дівчинка ввійшла через парадні двері та попрямувала широким коридором у пошуках потрібного кабінету. Нарешті вона побачила двері з номером 14. Вона ще раз глянула в запрошення, яке їй надіслали зі школи, і впевнившись що все вірно, повернула дверну ручку.

Ліна увійшла. Клас гудів, ніби вулик. За першою ж партою біля дверей сидів хлопець і наминав величезний бутерброд. За ним троє грали в якусь настільну гру. Зліва від них, в середньому ряду, сиділо четверо дівчат. Одна, з темним кучерявим волоссям,щось активно розповідала, а дві інші слухали пороззявлявши роти. Четверта дівчинка, з двома світлими косичками, всім своїм виглядом показувала, як їй нудно, та іноді вставляла по декілька слів у розмову. У самому кінці класу сиділо ще троє дівчат, вони теж теревенили. За першою партою в центральному ряду одна дівчинка щось уважно вичитувала в підручнику. Раптом по класу пронісся, мало не збивши Ліну з ніг, хлопець із чиїмось рюкзаком у руках. За ним мчав, певно, власник рюкзака з червоними від злості очима. Він розмахував руками і горланив: “Віддай!”.

Раптом серед усієї цієї метушні Ліна побачила хлопця за останньою партою. Він був єдиним, хто взагалі її помітив. Хлопець дивився на Ліну, не зводячи великих карих очей. Його темне волосся пасмами спадало на обличчя. У руках він тримав розгорнуту книгу. Очевидно, він читав її до того, як Ліна ввійшла. Книга дуже зацікавила дівчинку – старезна і не схожа на ті, що Ліна бачила в магазинах.

Раптом в клас зайшла молода жінка з приємною усмішкою.

– Ти напевно Ліна? – запитала вона.

– Так, – відповіла дівчинка. В цей момент клас затих і всі п'ятнадцять пар очей повернулися до неї. Вчителька вивела Ліну на середину кімнати і голосно представила нову ученицю.

Вчительку звали Марія Олександрівна і вона викладала українську мову. Ліні вона одразу сподобалась, бо була дуже люб’язною і доброю.

– Сідай на вільне місце, он туди, – сказала Марія Олександрівна Ліні, показуючи на місце біля того хлопця з дивною книгою. – Я скоро повернуся, а ви поки краще познайомтесь.

Вчителька знову вийшла, а Ліна попрямувала до свого місця. Підійшовши, вона помітила, що книги біля хлопця вже не було. Вона сіла. А хлопець продовжував розглядати її.

– Привіт, – сказала йому Ліна трохи знітившись.

– Привіт, – відповів він.

– Як тебе звати?

– Олег.

– Що то була за книга, яку ти читав?

– Казки для малюків, – перебила їхню розмову дівчинка з косичками, яка сиділа прямо перед ними. – Він читає казочки про чарівників і магію.

– Я читаю не казки! – вигукнув Олег розлючено.

– Тоді що ж?

– Не твоя справа! – буркнув він їй сердито.

– От бачите, я ж казала, – самовдоволено сказала вона.

Потім дівчинка з косичками втратила інтерес до Олега і перемкнула увагу на Ліну:

– Звідки ти приїхала?

– З Києва, – спокійно відповіла та.

– І довго ти тут будеш жити?

– Один рік. Моя мама буде працювати в Парижі. І поки вона не повернеться, я буду жити у тітки.

Весь клас притих ще більше.

– І ким вона працює? – продовжувала дівчинка з косичками.

– Дизайнером.

– Дизайнером? А хто це? – запитав хлопець з бутербродом.

– Дурень! – гаркнула на нього дівчинка з косичками, не давши сказати Ліні й слова. – Це людина, яка створює модний одяг.

Тепер дівчинка з косичками більше зацікавилася Ліною.

– Мене звати Саша, – сказала вона.

Саша їй одразу не сподобалась, а Олега стало шкода.

– А де ти живеш? – запитав хлопчик що ганяв по класу з чужим рюкзаком.

– У тітки, – відповіла Ліна. – Її звати Регіна.

Діти раптом знову затихли, Олег ще більше втупився в неї своїм дивним поглядом. І Ліна зніяковіла.

– Це що, та божевільна? – запитав хлопець з бутербродом.

Ліна згадала свою дивну тітку і від слів хлопця їй стало смішно.

– А правда, що в тому будинку живуть тролі? – запитав якийсь хлопець з іншого кінця класу. – Мій тато якось проходив там вночі і казав, що чув як вони гарчать.

– Та ні, – відповіла Ліна вже збентежено.

– А моя мама казала, що в тієї жінки на голові ростуть роги. Тому вона ніколи не виходить з дому, – прошепотіла якась дівчинка.

– Та не має в неї ріг, – тепер Ліна взагалі розгубилася.

– А моя бабуся казала, що вона чаклунка.

– Мені розповідав брат, що якось один хлопчик переліз через паркан в її двір. Два дні відтоді його ніхто не бачив. А потім його знайшли в лісі, замерзлому в крижині, хоча було літо. І коли крижина розмерзлася, він спробував заговорити, але замість слів у нього виривалося лише жаб'яче квакання.

– Та припиніть ви ці байки, – встряла в розмову Саша. – Ви що, з Олегом казок перечитали? Вона просто чокнута, от і все.

- Не пощастило ж тобі, – сказала Саша Ліні з ледь помітною усмішкою.

Ліна не встигла нічого відповісти, бо двері класу відчинилися і в кабінет ввійшла вчителька. Почався урок.