Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

— Як я можу бути Еванжеліною, якщо я Женя? — переводжу погляд на лікаря.

Лерд Єремей, або як там його, побоюється мені суперечити і теж скоса дивиться на світло медицини. Світило сяє, як ясне сонечко.

— Неймовірно, лерде Емерей! Вона прийшла до тями! — дістає з нагрудної кишені ліхтарик, світить мені в око, потім у друге, просить мене прикрити повіки, доторкнутися пальцем до носа, порахувати, написати щось, назвати своє ім'я та вік... І все це не перестаючи захоплюватися й час від часу вигукувати: «Прекрасно! Неймовірно!» — і все в такому ж роді.

— Не розумію, чому ви радієте? — бурчить Єремей-Емерей, стоячи осторонь і спостерігаючи за цими танцями з бубном. — Вона не пам'ятає свого імені, не знає цифр та алфавіту, не впізнає ні мене, ні вас! Що тут чудового?

У мене очі на лоба лізуть. Я відштовхую руку лікаря, який обмацує мої лімфовузли, й з осудом дивлюсь на шатена. Як це не знаю алфавіту? А це тоді що — усі літери від «А» до «Я» старанно виведені моєю рукою на аркуші, цифри римські, арабські — вибирай, які до вподоби!

— Як ви не розумієте! — дивиться на нього із засудженням лікар. — Це ж унікальний випадок. Дівчинка була фактично в комі і прийшла до тями. Таке відбувається раз на тисячу випадків! А те, що має стан фуги, так це не страшно. Цілком можливо, що вона згодом згадає своє минуле. Головне, що у всьому іншому вона здорова! Про це неодмінно треба написати у «Медичний вісник»!

Що таке фуга невиразно пам'ятаю з курсу патфізіології. Це заміна однієї особистості на іншу, внаслідок якогось стресу. Але це точно не мій випадок.

Зате картинка нарешті складається у голові, як пазл. Електрошок, провали пам'яті, фуга та добрий доктор Айболить… Де ще я можу бути, як не в психлікарні? А якщо я зараз почну наполягати на тому, що я Женя Ліневич, а не ця Еванжеліна, то мене цілком можуть і в смиренну сорочку запхати та ліками накачати, або ще гірше. Про методи в цій добрій лікарні мені вже відомо. Краще мовчатиму. Й розбиратимусь з проблемами поступово. Цей красень, здається, мене забирати збирався. От нехай і забирає.

— То вона здорова? — уточнює шатен, наче прочитавши мої думки.

— Практично.

— І я можу її забирати додому?

— Ну… гадаю… можете… Але краще ще цієї ночі залишити її в лікарні. Про всяк випадок, — кидає на мене ласий погляд, наче я шматок солодкого торта.

Невдоволено насуплююсь. Угу… Всі ми пам’ятаємо про статтю в «Медичний вісник». А де день, там два, потім три… І все — я овоч на заспокійливих.

Зціплюю зуби та схрещую на удачу пальці. Хоч би красень не повівся. Лікарі можуть бути такі переконливі, а мені потрібно на свободу за будь-яку ціну. З божевільні втекти шанси рівні нулю.

— Ну, вже ні! Еванжеліна більше жодної хвилини тут не проведе. Досить і того, що ви вже зробили, — категорично заявляє шатен.

"Так! Так! Так! Як же ти маєш рацію, красунчик! — хочеться закивати мені, навіть заплескати від радості в долоні. Але стримую цей бурхливий внутрішній порив, щоб не виглядати аж надто підозрілою.

Та й взагалі, здається сам лікар і цей красунчик хворі. Вони дійсно вірять, що я Еванжеліна. А що з хворими треба робити — підігрувати. Переконати їх неможливо. Головне вибрати того, з ким можеш впоратись. Як на мене, це красунчик. У нього немає електрошокера та шприців, тож вибір очевидний.

— Лерд Емерей, при всій моїй повазі... — упирається лікар, але лерд його різко перебиває.

— Ви мене чули? Ми йдемо! — каже він таким тоном, що і їжаку зрозуміло — йти на компроміс цей індивід не налаштований від слова «зовсім». — Леді Еванжеліна, збирайтеся. Я зачекаю за дверима.

Остання фраза була призначена мені. Але Емерей все одно не відводить погляд від лікаря, що дрібно тремтить з переляку, аж пенсне йому зсувається на кінчик носа. І голову в мій бік не повертає. А потім і зовсім розвертається та зникає за дверима палати.

Якби ми не були з ним по один бік барикад, подібна поведінка не на жарт обурила, але вибору все одно немає. І краще хай гарчить лорд, ніж мордує лікар, який у своїх фантазіях напевно вже половину експериментальних методик на мені випробував.

Поволі підводжуся з ліжка, з подивом помічаю, що на мені замість звичного одягу, який завжди беруть у державні лікарні довга мереживна нічна сорочка, широка, наглухо застебнута під горло і сніжно біла. Що за бабуся мені пожертвувала цей унікальний предмет гардеробу? Питання, як я потрапила в лікарню знову починає шкребти десь на задвірках свідомості. А може я знепритомніла на вулиці? Довго не приходила до тями. Сумку з документами вкрали…

Теорії крутяться в голові одна за одною, аж у скронях починає стукотіти. Треба просто знайти когось та попросити набрати Полю. Але Поля мені не родич…. Закушую губу… Не родичам пацієнтів не віддають, чи ж мені не знати. А тато…

Зітхаю… Тато навряд чи сам зараз в адекваті. Після маминої смерті нетривалі виходи з алкогольного делірію вже давно стали справжнім дивом. Востаннє, коли його бачила, навіть згадувати не хочу.

Переминаюсь з ноги на ногу. Тру праву ступню об ліву гомілку.

Лікар розуміє натяк й теж залишає мене одну, але обіцяє надіслати когось, хто допоміг би мені одягтися.

Невпевнено знизую плечима і більше не звертаю на нього уваги, уважно прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів. Я думала, буде паморочитися в голові, нудити і каламутити, але на диво досить-таки непогано. М'язи трохи ниють, і часом мені важко керувати власними кінцівками, здається ніби вони не мої, чужі… А так почуваюсь цілком стерпно.

Обережно, тримаючись за коване узголів'я ліжка, намагаюсь зробити кілька кроків. У мене непогано виходить, і я, осмілів, відпускаю руку. Лікар таки мав рацію, я абсолютно здорова. Порівняно з тим, як почувалась, коли прийшла до тями і зараз, то це просто небо і земля.

— Леді, обережно, — чую зляканий вигук.

Різко повертаюсь й бачу в дверях молоду симпатичну дівчину. На ній довга темно-синя сукня та білий накрохмалений фартух. Одяг, по правді, виглядає ровесником моєї сорочки, й теж здається чудернацьким. В руках у відвідувачки якийсь пакунок, й несе вона його так, наче це священна реліквія.