Книги Українською Мовою » 💛 Шкільні підручники » Маруся Чурай 📚 - Українською

Читати книгу - "Маруся Чурай"

389
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маруся Чурай" автора Ліна Костенко. Жанр книги: 💛 Шкільні підручники / 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 22
Перейти на сторінку:
квасом, під білим сонцем дивно мерехтить. Свята вода — як бузинова гуща, кудись під лід пливе, пливе, пливе... Питаю: — Мамо, це вода цілюща- Скропити рани — тато оживе- Я не забуду, тату, вас ніколи. Хоч як було, і голод, і зима,— спасибі вам, дали мене до школи, де дяк учив і грамоти, й письма: Козацька школа, крита очеретом благенькі стіни, плетені з лози, на піввікна заплющена заметом три лави, стіл, псалтир і образи. Аз-буки-вєді… Що тоді я відала- Не осягла й глибокості письма. Ішла додому — снігом пообідала. Аз-буки-вєді…Голод і зима. Одвірок за ніч намерзає в сінях. Стоять в кутку забуті рогачі. Перелузали зиму, як насіння, удвох одні на тій-таки печі. …Про татка звістки не було з півгоду, уже й Кузьма з Дем'яном розминувсь. Бо у Полтаву із того походу ніхто живий тоді ще не вернувсь. Чутки ходили, що Павлюк не виждав, що ті Кумейки — то кривавий сніг. Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий був, Гордієм він і звався. Він лицар був, дарма, що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Йому скрутили руки і здали. Що з Павлюка, живого, шкіру здерли. Що з ним взяли ще четверо старшин. Що проти того, як вони умерли, І суд страшний не здасться вже страшним! А потім їхні голови на палях повиставляли в полкових містах. Людей зганяли. Мати моя впала, і крик замерз у неї на вустах. А смерть кружляє, кружляє, кружляє, кружляє навколо палі. Наносить білого снігу у очі його запалі. А я нічого не бачу... якась в очах крутанина… Кружляє, кружляє, кружляє ота страшна хуртовина! Танцює, хижа і п'яна, льодистими сережками трясе. Як голову криваву Іоанна над білим світом Іроду несе... А через рік, і через два, і три сумні у нас були свят-вечори. Усе печаль, все тінь його незрима. Колядники співають під дверима: "Ой чи є, чи нема пан-господар вдомá-" А пам'ять про нього на покуті головою на руки впала. * * * ...Ішов— кобзар у нас через Полтаву. Ну, обступили, просять, що кому,— той про сирітку, той про давню славу, той про Азов, а той про Кодимý. І я стою. Отак стояла, скраю. А він співав невільницькі плачі. І раптом чую: "Орлику... Чураю!" Я оніміла. "Орлику... Чураю!.." Як я тоді наплакалась вночі! Усе ввижалось: "Орлику Чураю, Ой забили тебе ляхи у своєму краю!" Все думала: хоч би ж було спитати, хто склав слова про нього, про той край. Що був же він ріднесенький мій тато, а от тепер він — орлик, він Чурай. Тепер він з нами в радості і в сумі. Збагнуло серце вражене моє: пішов у смерть — і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб'є. І десь в ті дні, несміло, випадково, хоч я вже й пісню склала не одну, печаль моя торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну. ...Спливло життя, як листя за водою. Я пригадала матір молодою. Вона у мене, як була молодша, була предивна, як на людський глузд. Було, сльозами набрякають очі, вона ж сміється кутиками вуст. Таке обличчя чи така вже звичка, а голосочок! — чистий, мов кришталь. Така була красива молодичка, вуста сміються, а в очах печаль. Вона й мені казала: — Як не буде, не скигли, доню, то великий брид. Здушили сльози — не виходь на люди. Болить душа — не виявляй на вид. Як горе те сподіялося з нами,— не стало батька, то на другий рік так хлопці і ходили табунами, щоб хоч побачить матір звіддалік. Та й батько теж удатний був на вроду. А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий. Звела їх доля, наче, в нагороду за те, що мали незглибимі душі. Було, дивлюсь та й думаю: "Ой нене, який у мене тато!" — або знов: що я колись як виросту, і в мене, і в мене буде отака любов! ...Ну, от я й виросла. Ловлю себе на слові. То як, Марусю— Полюбив— Такий- Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий. Ото за те й судити мене треба. Всі кари світу будуть замалі. Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі. Біднесенький, намучився зі мною. Веселий був, а я була сумною. Ласкавий був, розгублений і добрий. Зайшов за мене, як за чорний обрій. Гукав мене, а я вже не озвалась. Заплутався,— сказала: вибирай. А в нього ж серце навпіл розривалось. А він Бобренко. Він же не Чурай. Чурай, той так: побачив свою долю,— ось ти, ось я, тепер нас буде двоє. А що у мене стіни голі,— повісим костю саджені пістолі та килим з дірком. І у курені з тобою буде солодко мені. А Гриць не так. То розум десь не татків: — З'єднаєм що, нестатки до нестатків- Багатому і діти чорт колише, а бідному і янгол не рідня. А як землі нам мати не одпише- А ще ж стягтися треба й на коня. Подбати мушу про якусь копійку. Весілля мушу справити, ая. То ж був один, тепер нас буде двійко. Аж мати раз не втерпіла моя: — Що ти все: мушу, мушу, мушу, мушу-! Земля, земля... А небо твоє де- Як будеш так розношувати душу, вона, гляди, із совісті спаде. А він прийшов тоді з-під Берестечка. Страшна поразка душі всім пекла. Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка. Гіркі думки не сходили з чола. Приходив рідко, лагідний не дуже. Все курить, курить, люлька на губі. Такий зробивсь, не прозирнеш у душу. Якийсь чужий,— мені чи вже й собі- А якось каже: — Щастя треба красти. Хоч добре, не заклюнулось дитя. Весілля знову мусимо відкласти. Що зробиш, мила, як таке життя- Погане літо, не було врожаю. Та ще ж тягтись на чоботи й кожух. А я такий, я матір поважаю. Я впоперек їй слова не скажу. Бобренчиха все губи затискала, нікуди з дому Гриця не пускала. Зустріла матір десь біля криниці. Про дощ, про грім, про курку, про бичка. Що добрий гетьман був із Остряниці і що хазяїн добрий з Вишняка. Що час летить, а треба якось жити. Любов любов'ю, а життя важке. Що вже дітей пора б і одружити. Насамкінець промовила таке: — Якби ти добре в бога попросила, то мали б ми ще й радість на віку: твоя пішла б за гетьманського сина, а мій хазяйську сватав би дочку. А мати — й слова. Тільки почала чогось про мене дбати, як про хвору. Дивлюсь: і в церкву старістю пішла дорогою кружною через гору. Питаю: — Мамо, хто це вам допік, що ви уже не ходите тудою- — Я,— каже,— й стежку обмину в їх бік і закроплю свяченою водою! — Чого ви, мамо, незлюбили Гриця- Яка вас думка все не полиша- — Не служать очі на таке дивиться, щоб так двоїлась хлопцеві душа! — Не вірте, мамо! Гриць такий хороший. Він клявся, мамо, що навіки мій. — Ой доню, доню, в їх до смутку грошей. То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій. — Але то ж — Гриць. І я. То ж ми із Грицем. Та він же в світі отакий один. Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар. І що для нього гроші, мамо— Дим. Хіба наш батько ласий був на гроші- Хоч таляр він у вузлик зав'язав- Хіба ж не ви були в Золотоноші єдине золото, яке він там узяв- — Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші. Ти кажеш — батько,
1 ... 5 6 7 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маруся Чурай», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маруся Чурай"